Чи не надто пізно для щастя? Ні. Просто саме час…
Коли Марія переїхала у невелике село на Чернігівщині, вона й уявити не могла, що там почнеться нова сторінка її життя. Будиночок дістався від далекої родички – старий, з похилою верандою. Але Марія з першого дня вирішила: все переробить, почне з чистого аркуша. Вона мріяла про затишний дім, де лунатиме сміх, пахнутиме варениками й пануватиме спокій.
Одного разу, добудовуючи комору, вона помітила жінку, що йшла від автобусної зупинки. Висока, струнка, з якоюсь міською вдачею. «Оце так жінка…» – подумала Марія. Це була Софія, сусідка.
Пізніше вони випадково зустрілися біля сільського крамниці.
– Чула, ви – Марія? А я – Софія, – промовила вона, простягаючи руку.
Так почалася їхня дружба. Жінка швидко причарувала Марію – розумна, добра, врівноважена. Спочатку спілкувалися, як сусідки, потім все частіше і частіше, поки одного разу Марія не зізналася собі: вона закохана.
Софія була старшою на три роки. На той момент їй вже виповнилося п’ятдесят вісім. Вона прожила нелегке життя – працювала, сама виховувала сина, бо з батьком дитини не склалося. Син виріс, поїхав навчатися, одружився, тепер живе з родиною в іншій області. Онучці вже п’ять років, але вони навідувалися рідко…
Софія часто сиділа біля вікна й згадувала дитинство. У них була багатодітна родина – шестеро дітей, батьки й бабуся. Хатинка крихітна, грошей майже не було. Іграшок теж. Бабуся варила, прала, доглядала за молодшими, поки мати з батьком працювали у полі.
Батько був теслею, приносив гроші, але частенько повертався п’яний. Мати сварилася з ним, але дітей він не чіпав. Коли Марія була у третьому класі, батько раптом помер. Незабаром пішла й бабуся. Мати залишилася сама з шістьма дітьми.
З того дня в Марії закінчилося дитинство. Вона стала нянькою для молодших, готувала, прибирала, мила, забувши про подруг і іграшки. Коли в школі вона поранила руку, впавши з горища, лікарі так і не змогли повністю вилікувати її. З того часу ліва рука слухалася погано. Роботи по господарству стало більше, але вона не скаржилася.
В інтернаті, де Марія навчалася після восьмого класу, її немов підмінили. Тут її вперше хвалили, вона знайшла подруг, відчула себе потрібною. Особливо полюбила вишивання – працювала однією рукою, але все виходило акуратно й гарно. Вчителі не вірили очам, одногрупниці захоплювалися. Двічі на рік вона приїздила додому з власноруч вишитими подарунками для рідних.
На другому курсі Марія закохалася в Тараса. Він був уважним, веселим. Вона вже уявляла, як вийде за нього заміж… Але коли розповіла матері, та холодно відповіла:
– Що в тебе за майбутнє? Рука хвора. Сама залишишся.
Материні слова болюче вбили в серце. Поступово Тарас віддалився. Після випуску Марія влаштувалася на роботу, але незабаром фірму закрили. Їй довелося повернутися в село. Саме тоді й почалося її справжнє життя.
Сусідом виявився Петро – удівець, який приїхав із сусіднього села. Високий, міцний, з добрими очима. Він почав доглядати за Марією наполегливо, але тактовно. Ніколи не говорив про її руку, ніколи не дивився зі жалем.
Через рік він зробив їй пропозицію. Вона плакала від щастя – не вірила, що таке можливе. Що хтось зможе полюбити її просто так, без умов.
З того часу минуло багато років. Вони збудували затишний дім, виростили сина, пережили усе. Марія тепер часто готує вареники ввечері й чекає, поки Петро повернеться з поля.
Того вечора він увійшов у браму втомлений, але посміхався:
– Все, закінчили сівбу. Тепер можна пожити для себе.
А вона лише поправила рушник на печі й тихо відповіла:
– Я завжди жила для тебе…