Будинок, де залишилось кохання
Богдан переїхав у сусіднє село й одразу вирішив будувати дім. Старий хатка, що дістався від тітки по матері, став тимчасовим прихистком. Він працював не вгаваючи: добудовував веранду, перекривав дах… І ось одного разу побачив — по запиленій дорозі від зупинки йшла струнка жінка з пакетом у руках. Оксана. Така міська, охайна, з гордою появою.
«От би таку за дружину», — промелькнуло у нього в голові.
Через кілька днів він зустрів її біля сільмагу. Просто підійшов і сказав:
— Я Богдан. Знаю, ви — Оксана. Може, познайомимося?
Оксана зніяковіла. Такий чоловік — молодий, статний, і цікавиться нею, жінкою, яка вже багато пережила. Але Богдан був наполегливий, добрий. І вони почали зустрічатися. А через рік сталося те, чого Оксана не очікувала — він запропонував їй руку й серце. Подарував перстень. Справжній, золотий, з камінчиком.
Оксана не вірила своєму щастю. Адже їй було вже п’ятдесят вісім, а Богдан молодший на три роки. Жили вони удвох, син давно переїхав у інший край — там навчався, одружився, там і залишився. Онуці — п’ять, приїжджають рідко, але Оксана чекає кожного дзвінка, кожної фотографії.
Того вечора вона сиділа біля вікна. У борщі встигали ложки, а на серці — тривога. Богдан зранку пішов у поле — сівба. Сказав, що сьогодні вже мають закінчити. А його все не було.
Вона згадала своє дитинство. Старша з шести, у тісній хаті з батьком, матір’ю й старою бабою. Все господарство на плечах, грошей — ледве вистачало. Іграшок не було. Навіть ялинки на Різдво не ставили — вперше Оксана побачила її лише у школі. Там же відчула його радість — блискучі кулі, колядки, дитячий сміх…
А потім — як грім: не стало батька. Через два місяці — баби. Мати залишилася сама з шістьма дітьми. Оксана тоді вчилася у третьому класі. Її дитинство закінчилося. Вона замінила бабу: готувала, прибирала, доглядала за молодшими. Рука залишилася пошкодженою після падіння з повітки — пальці так і не слухалися, але вона не здавалася.
Після восьмого класу вступила до технікуму. Там, уперше в житті, почувалася щасливою: подруги, похвала від викладачів, навчання. Вона стала швачкою, усе робила майже однією рукою. Її навіть за кордон возили — найкращих десять учнів, і вона серед них.
Але мати не підтримала її мрію про шлюб — із Василем, добрим хлопцем із училища. Сказала: «Навіщо тобі це? Самотність — твоя доля». І, мабуть, ті слова щось у ній зламали…
Після закриття фабрики довелося повернутися в село. І там вона побачила Богдана.
І ось вони разом. Вже багато років. Збудували дім. Виховали сина. І зараз — просто чекає, коли відчиниться хвіртка.
І вона бачить — він іде! Богдан, стомлений, але усміхнений:
— Сонечко, усе! Сівбу закінчили. Завтра нарешті відпочинемо…
У цих словах було стільки тепла, що всі давні болі, зради, втрати зникали. Вона знала — нарешті її життя належить їй. І в ньому — кохання.