ВІН ПРИЙШОВ… БО КОХАВ
Ігор переїхав у село Загірне з сусіднього району. Спочатку оселився у старенькій хатині, яка дісталась від далекої родички — тимчасово, доки будував власне житло. Одного вечора, коли прибивав останні дошки на веранді, він помітив її — струнку, охайну, з городською вдачею жінку, що йшла від зупинки. Оксана. Так звували його сусідку.
— Красуня… І яка поставка, — подумав він. — Справжня жінка.
Через кілька днів вони зустрілись біля сільського магазину. Він не став мудрувати:
— Ти — Оксана, я у сусідів питав. А я — Ігор. Давай познайомимось?
Вона зніяковіла, але в душі сяяла — такий чоловік звернув увагу саме на неї! Ігор не відступав, і вони почали зустрічатись. А за рік він простягнув їй коробочку з перснем…
…Минуло багато років. Зараз Оксані п’ятдесят вісім, Ігорю — на три роки менше. Вони живуть удвох у затишному будинку з новою верандою. Син — давно дорослий, переїхав у інший край, живе з родиною. У них росте онука — п’ятирічна Софійка, єдина і улюблена.
Оксана того дня чекала Ігоря з роботи. Він був у полі — весняні посіди добігали кінця. Вона зварила борщ, накрила на стіл і замислилась біля вікна:
— Щось мій Ігор затримується… Обіцяв, що сьогодні вже закінчать.
Сидячи біля вікна, вона поринула у спогади. Дитинство було важким. Народилась у багатодітній родині — шестеро дітей, вона була старшою. Хатинка крихітна, у ній — батьки, дідусь по батькові, і галаслива юрба дітвори. Батьки з ранку до ночі на роботі, а Оксана з дідусем — на господарстві.
Коли вона розповідала про це онуці, та не розуміла:
— Бабусю, а у що ти гралася, якщо іграшок не було?
— У що попало, Софійко… камінчики, палички, шматочки тканини…
Розповідати далі не стала — ще зарано було онуці зрозуміти все це.
Батько Оксани був теслею — руки золоті, його часто запрошували на роботу. Платили непогано, але ввечері на столі мала стояти пляшка. Він приходив веселий, мама бурчала, але дітей не ображав, навіть навпаки — був лагідний.
Ялинок у них вдома не ставили. Першу прикрашену ялинку, яку побачила Оксана, була в школі. Там було справжнє диво.
Коли помер батько, Оксані було лише дев’ять. Через два місяці не стало й дідуся. Мама залишилась сама з шістьма дітьми. Сусіди допомогли з похоронами, але жити стало неймовірно важко.
— Мамо, а як же ми тепер? — шепотіла Оксана.
— Не знаю, доню… Але будемо. Куди подінемось?
Дитинство скінчилось. Оксана стала нянькою для молодших, готувала, прибирала, годувала малих. Мрії про подружок, ігри — забулися. Тільки влітку трохи легше: город, господарство — хоч і важко, але звично.
Коли Оксані виповнилось десять, вона впала з повітки — посковзнулась, коли тягнулась за сіном. Рука пошкодилась сильно. Лікарі намагались врятувати рухливість, але пальці так і не відновились. Після цього багато речей робити їй стало тяжко. Навчання йшло важко, але вона старалась.
Після восьмого класу її відправили на навчання до технікуму. І ось там вона, нарешті, відчула себе щасливою. Друзі, повага, хвалили її за старанність — особливо в шитті.
— Оксано, молодець! Подивись, як акуратно у неї виходить!
Вона навіть їздила з групою за кордон — серед найкращих учнів. На канікулах привозила додому подарунки: одяг для братів і сестер шила сама. Себе рідко радувала, більше — для рідних.
На другому курсі закохалась у Тараса. Добрий, веселий, турботливий. Вони зустрічались, вона мріяла про весілля. Але мати була різкою:
— Яке заміжжя? З такою рукою ти нікому не потрібна… Самотність — твій жереб.
Слова врізались у серце. Стосунки з Тарасом поступово зійшли нанівець. Після навчання Оксана влаштувалась на роботу, але через кілька років потрапила під скорочення. Повертатись довелось у село.
А там з’явився він — Ігор. Високий, гарний, працьовитий. Збудував будинок, оселився поруч. І помітив Оксану…
І почалось все наново — тільки по-справжньому. Він не звертав уваги на різницю у віці. Не лякали його ні її душевні шрами, ні поранена рука. Він просто кохав.
Син у них виріс добрим, розумним. А тепер і онука радує.
І ось того вечора, коли борщ майже охолов, Оксана побачила його через вікно. Ігор йшов стомлений, але усміхнений.
— Ну, люби— Ну, любенька, все! Посів закінчено! Тепер трохи відпочинемо, — промовив він, увійшовши до хати.