— Поговори з ним, Олесю… Чи з нею? А може, просто із собою…
— Олесю, ну будь ласка… Він же там розіб’ється! — голос матері тремтів від сліз.
— Мамо, з чого ти взяла?
— Ти ж знаєш! Він же ще зовсім хлопчина! — ледь не скрикнула Ганна Іванівна.
— Йому двадцять п’ять. Через місяць. Хлопчина… — Олеся стрималася і, щоб не кричати в трубку, тихо видихнула. — Гаразд. Подзвоню йому…
Вона скинула дзвінок і прикусила губу.
«Артемко, Артемко… Тільки про нього й розмови. А я? Я — просто фоновий персонаж, статист у чийсь драмі. Олеся доросла, Олеся самостійна, Олеся не плаче, отже, і не страждає. Хіба ж мати питає — як я, що в мене…»
— У неї це почалося після смерті батька, — розповідала Олеся подрузі Іринці, крутячи ложку в чашці кави.
— Горе, стрес, туга, — кивнула Іринка. — Але два роки минуло…
— Ось саме тому! А вона ніби вчепилася в нього, в Артема, як у останній рятувальний круг. У неї тепер одне життя — це він. Мама ніби обнулилася.
— А ти?
— А я? — Олеся усміхнулася. — Я поряд, але я не в рахунок. З братом у неї якийсь особливий зв’язок. І нехай, якби це не переходило в нездорову одержимість. Він молодший за мене всього на два роки, але вона з ним, як із немовлям: і нагодує, і вкриє, і його думки вгадає…
— Він, мабуть, схожий на батька?
— Та всі вони були на нього схожі — і Артем, і татові шкільні фотки. Тільки у мене, мабуть, інше ДНК.
Олесі було двадцять сім. Працювала в юридичній фірмі, знімала однушку в старому будинку біля метро Лук’янівська. З особистим — було… рівно. Після пари невдалих стосунків вирішила поки залишити спроби створити сім’ю та зосередилася на собі.
Артем був іншим. З дитинства — млявий, неуважний, не любив напружуватися. Школу дотягнув з труднощами, вступив туди, де «не треба математики». Тато тоді ще був живий, поговорив по-чоловічому, і хлопець хоч і неохоче, але визначився.
Потім — смерть батька. Важка, несподівана. Мама ніби розколилася навпіл. Хворіла, ходила по лікарях, сльози, таблетки, молитви. Робота ледь не розвалилася. І на цьому тлі Артем — єдина відрада.
Хлопчик-заспокоєння. Хоч хлопчикові давно вже дорослому.
Він влаштувався на роботу. Гроші в будинок не дуже приносив, але на вечерю завжди приходив, а потім — у крісло, до комп’ютера. Там і життя. Але щось змінилося, коли в його житті з’явилася Софійка.
На Новий рік Олеся приїхала до матері. Артем, із очима в телефоні, листувався. Смішно посміхався, бурмотів щось недоречне. Олеся зрозуміла — кохання. І навіть зраділа.
А от мати була напружена.
— Ти б його бачила! — причитала Ганна Іванівна, коли залишилися удвох на кухні. — Раніше з ліжка не підняти, а тепер працює, як кінь. У вихідні на підробітках, вечорами в офісі. Все для Софійки! Все для «майбутнього». Персня їй хоче купити, квіти, ресторани… І навіть почав відкладати гроші! Не хочу, каже, з пустими руками приходити…
— Мамо, і що в цьому поганого, що він хоче стати дорослим? — Олеся дивилася на матір із розгубленістю. — Ти ж завжди цього хотіла.
— Але не так! Вони ж куди тільки не їздять! То Карпати, то байдарки… Якийсь екстрим! А якщо щось трапиться? Я ж сама залишуся…
— Мам, ну не можна ж тримати людину у ва”Не можна жити в страху, але й не варто забувати, що кохання — це не тісні кайдани, а крила, які допомагають летіти”.