ВІН ПРИЙШОВ… БО ЛЮБИТЬ
Петро переїхав у село Вишневе з сусіднього району. Спочатку оселився у старенькій хаті, яка дісталася від далекої родички — тимчасово, поки будував власне житло. Одного вечора, коли він прикручував останні дошки на ґанок, побачив її — струнку, охайну, з міською вдачею жінку, що йшла від зупинки. Олена. Так звували його сусідку.
— Красуня… Яка ж постава, — подумав він. — Справжня жінка.
За кілька днів вони зустрілися біля сільського крамниці. Він не став мудрувати:
— Ти — Олена, я в сусідів питав. А я — Петро. Давай знайомитись?
Вона зніяковіла, але всередині сяяла — такий чоловік звернув на неї увагу! Петро не відступав, і вони почали зустрічатися. А через рік він простягнув їй коробочку з перснем…
…Минуло багато років. Зараз Олені п’ятдесят вісім, Петру — на три роки менше. Вони живуть удвох у затишній хаті з новим ґанком. Син — дорослий, давно виїхав у іншу область, живе з родиною. У них росте онука — п’ятирічна Софійка, єдина і улюблена.
Олена того дня чекала Петра з роботи. Він був на полях — весняний сівба добігала кінця. Вона зварила борщ, накрила на стіл і задумалася біля вікна:
— Чогось мій Петро затримується… Обіцяв, що сьогодні вже закінчать.
Сидячи біля вікна, вона поринула у спогади. Дитинство було важким. Народилася у багатодітній родині — шестеро дітей, вона була старшою. Хатинка крихітна, у ній — батьки, бабуся по батькові та гамірна юрба дітвори. Батьки зранку до ночі на роботі, а Олена з бабусею — по господарству.
Коли вона розповідала про це онуці, та не розуміла:
— Бабусю, а в що ти грала, якщо іграшок не було?
— У що попало, Софійко… камінчики, палички, шматочки тканини…
Розповідати більше не стала — ще зарано було онуці зрозуміти все це.
Батько Олени був теслею — руки золоті, його часто запрошували на роботу. Платили добре, але ввечері на столі мала стояти пляшка. Веселий повертався, мати бурчала, але дітей не ображав, навпаки — був лагідним.
Ялинок у них не ставили. Першу прикрашену ялинку, яку Олена побачила, було в школі. Там було справді весело й чарівно.
Коли помер батько, Олені було лише дев’ять. За два місяці не стало й бабусі. Мама лишилася одна із шістьма дітьми. Сусіди допомогли з похоронами, але життя стало неймовірно важким.
— Мамо, а як же ми тепер? — шепотіла Олена.
— Не знаю, доню… Але будемо. Куди подінемось?
Дитинство скінчилося. Олена стала нянькою для молодших, готувала, прибирала, годувала малих. Мрії про подружок, ігри — забулися. Тільки влітку трохи легше: город, худоба — хоч і важко, але звично.
Коли Олені виповнилося десять, вона впала з повітки — посковзнулася, коли тягнулася за сіном. Рука постраждала серйозно. Лікарі намагалися врятувати рухливість, але пальці так і не відновилися. Після цього багато чого робити їй стало важко. Вчилася через силу, але старанно.
Після восьмого класу відправили на навчання до технікуму. І ось там вона, нарешті, відчула себе щасливою. Друзі, повага, хвалили її за старанність — особливо у шитті.
— Олено, молодець! Подивіться, як акуратно у неї виходить!
Вона навіть їздила з групою за кордон — серед найкращих учнів. На канікулах привозила додому подарунки: одяг для братів і сестер шила сама. Себе рідко радувала, більше — для рідних.
На другому курсі закохалася в Ярослава. Добрий, веселий, турботливий. Вони зустрічалися, вона мріяла про весілля. Але мати була різкою:
— Яке заміжжя? З цією рукою ти нікому не потрібна… Самотність — твоя доля.
Слова врізалися в серце. Стосунки з Ярославом поступово зійшли нанівець. Після навчання Олена влаштувалася на роботу, але через кілька років потрапила під скорочення. Довелося повертатися до села.
А там з’явився він — Петро. Високий, гарний, працьовитий. Збудував хату, оселився поруч. І помітив Олену…
І все почалося наново — лише по-справжньому. Він не звертав уваги на різницю у віці. Не лякали його ні її душевний шрам, ні хвора рука. Він просто кохав.
Син у них виріс добрим, розумним. А тепер ось і онука радує.
І ось того вечора, коли борщ майже охолов, Олена побачила його через вікно. Петро йшов стомленим, але усміхненим.
— Ну, рибко, усе! Сівбу закінчили! Зараз трохи відпочину, — промовив він, заходячи.
Вона поправила йому комір, обійняла. А він дивився на неї, як і багато років тому. З любов’ю…