— Поговори з ним, Христино… Чи з нею? А може, просто з собою?
— Христино, ну будь ласка… Він же там розіб’ється! — голос матері тремтів від сліз.
— Мамо, з чого ти це взяла?
— Ти ж знаєш! Він же у мене зовсім хлопчина! — ледве не скрикнула Людмила Іванівна.
— Йому двадцять п’ять. Через місяць. Хлопчина… — Христина стрималася і, щоб не кричати в трубку, тихо видихнула. — Гаразд. Подзвоню йому…
Вона скинула дзвінок і прикусила губу.
«Богданчик, Богданчик… Лише про нього й розмови. А я? Я — тільки фоновий персонаж, статист у чиїйсь драмi. Христина доросла, Христина самостійна, Христина не плаче, отже, і не страждає. Чи питає мене хоч раз мати — як я, що у мене…»
— У неї це почалося після смерті батька, — розповідала Христина подрузі Оленi, обертаючи ложку в чашці кави.
— Горе, стрес, туга, — кивнула Олена. — Але два роки минуло…
— Ось саме! А вона ніби вчепилася в нього, в Богдана, як у останній рятувальний круг. У неї тепер одне життя — це він. Мама ніби обнулилася.
— А ти?
— А я? — Христина усміхнулася. — Я поруч, але не в рахунку. З братом у неї якась особлива зв’язок. І нехай, якби це не переростало в хворобливу одержимість. Він молодший за мене всього на два роки, а вона з ним, як з немовлям: і нагодує, і вкриє, і думки його вгадає…
— Він, мабуть, на батька схожий?
— Та всі вони на нього були схожі — і Богдан, і татові шкільні фото. Тільки в мене, мабуть, інше ДНК.
Христині було двадцять сім. Працювала в юридичній фірмі, знімала однушку в старому будинку біля метро Либідська. З особистим — було… рівно. Після кількох невдалих стосунків вирішила поки що не намагатися створити сім’ю й зосередилася на собі.
Богдан був іншим. З дитинства — млявий, неуважний, не любив напружуватися. Школу ледве закінчив, вступив туди, де «не треба математики». Тато ще був живий, поговорив по-чоловічи, і хлопець хоча й неохоче, але визначився.
Потім — смерть батька. Важка, несподівана. Мама ніби розламалася навпіл. Хворіла, ходила по лікарях, сльози, таблетки, молитви. Робота ледь не пішла під укіс. І на цьому тлі Богдан — єдина її радість.
Хлопчик-заспокоєння. Хоча хлопчик давно дорослий.
Він влаштувався на роботу. Гроші в будинок не особливо носив, зате на вечерю завжди приходив, а потім — у крісло, до комп’ютера. Там і життя. Але щось змінилося, коли в його житті з’явилася Марiя.
На Новий рік Христина приїхала до матері. Богдан, із очима в телефонi, листувався. Смішно посміхався, бурмотів щось невпопад. Христина зрозуміла — кохання. І навіть зраділа.
А ось мати напружено мовчала.
— Ти б побачила його! — зітхала Людмила Іванівна, коли залишилися удвох на кухні. — Раніше з ліжка не піднімеш, а тепер працює, як кінь. У вихідні на підробітках, вечорами в офісі. Все для Марiї! Все для «майбутнього». Каблучку їй купити хоче, квіти, ресторани… І навіть копить почав! Не хочу, каже, з порожніми руками приходити…
— Мамо, і що тут поганого, якщо в тому, що він хоче стати дорослим? — Христина дивилася на матір із розгубленістю. — Ти ж завжди цього хотіла.
— Але не так же! Вони ж куди тільки не їздять! То гори, то байда— Та й нехай їде, — зітхнула Христина, — адже кожен мусить навчитися любити, не прив’язуючи до себе, як до порятунку.