В мальовничому містечку, схованому серед зелених Карпат, жила Соломія, чиє життя довгі роки було тісно пов’язане з місцевою друкарнею. Вона знала кожен закуток своєї справи, любила її всією душею, але до п’ятдесяти років втому наче важкий камінь впав на її плечі.
З чоловіком, Тарасом, вони виростили двох доньок. Обидві вже мали свої родини й виїхали до великих міст, залишивши Соломію сумувати за їх сміхом та рідкими зустрічами з онуками. Вона дзвонила до них майже щовечора, жадібно ловлячи новини, але в останні роки її власні розповіді ставали все похмурішими. Втома стискала серце, а радість ніби тікала, як пісок крізь пальці.
Тарас пішов на пенсію раніше Соломії — він був старшим на десять років. Це був його другий шлюб, і спочатку їхнє життя текло рівно. Та останніми роками Тарас все частіше тягнувся до пляшки, що виводило Соломію з себе. У такі моменти він ставав чужим: ні поговорити, ні подивитися на нього без болю вона не могла. Тарас же сердився у відповідь, відмахувався від її закликів до здорового способу життя.
Єдиною втіхою для Соломії були сусідки — Марія й Наталка. Обидві, на кілька років старші, вже п’ять років насолоджувалися пенсією. Марія овдовіла, Наталка давно розлучилася, а їхні діти жили своїм життям у далеких містах. Але ці жінки, незважаючи на вік, горіли пристрастю до подорожей.
— Як ви встигаєте стільки їздити? — дивувалася Соломія, дивлячись на їх сяючі обличчя.
— Живемо скромно, Соломійко, — відповідала Марія. — Завжди так жили. Їдемо у плацкарті, не розкошуємо. Знімаємо недорогі кімнати, подорожуємо навесні чи восени, коли ціни нижчі. Вдвох — дешевше. Готуємо самі: салатик, рибку посмажимо — і ситі.
— Так точно, — підхоплювала Наталка. — На свята й дні народження діти й друзі знають, що нам дарувати. Не торти чи букети, а гроші на поїздки! Ми все прораховуємо: маршрути, екскурсії, витрати.
— Як же це чудово! — зітхала Соломія, але в її голосі пробивалася нудьга. — А я ж із дому нікуди. Тарас, як грізна хмара, сидить на дивані, чекає мене з роботи. Годуй його, вислуховуй, а я після зміни ледве жива.
— Візьми відпустку, домовся з ним, — запропонували подруги. — Поїдемо з нами на Закарпаття! Там гори, повітря цілюще. А може, і його візьмемо?
— Та ви що? — відмахнулася Соломія. — Тарас нікуди не поїде. Друзів у нього немає, бажання рухатися — теж. Як на пенсію пішов, так на дивані й осів. Їсть, спить, телевізор дивиться.
— А ти запитай, — наполягали сусідки. — Не вирішуй за нього.
Та Соломії не довелося починати цю розмову. Її світ розсипався, коли у матері стався інфаркт. Усі думки були лише про неї. Батьки жили в тому ж містечку, і батько, незважаючи на вісімдесят років, був поруч із матір’ю. Але Соломія щодня мчала до лікарні, радіючи кожному покращенню в стані мами.
Тарас же, замість підтримки, лише сердився. Його дратувало, що дружина пізно повертається, а коли Соломія сказала, що поживе у матері після виписки, він і взагалі вибухнув:
— Там батько, нехай він і доглядає! Нащо тобі туди? Подумай про себе!
— А ти зможеш з дивана піднятися, якщо я захворію? — не витримала Соломія. — Зможеш за мною піклуватися?
Тарас мовчав, і ця мовчазна відповідь різала глибше за будь-які слова.
Місяць Соломія жила у батьків, приїжджаючи додому лише на вихідні. Знаючи, що вона перевірить, Тарас намагався не пити. Соломія ж, повертаючись, прибирала, готувала їжу на кілька днів.
— Їж, розігрівай, не сиди на сухом’ятці, — просила вона, але Тарас лише відмахувався, сердячись, що дружина «кинула» його заради батьків.
Матір покращала, почала ходити, їздити до лікаря. Соломія повернулася додому, але радість була недовгою. Через три місяці мати померла від повторного інфаркту.
— Ось і полегшила тобі мати життя, — холодно кинув Тарас. — Тепер заживемо нормально.
Ці слова, як ніж, полоснули по серцю. Соломія розридалася, сидячи на дивані.
— Нормально? — її голос тремтів. — Я все життя працювала для родини! Вирощувала доньок, трудилася на двох роботах, шила по ночах, щоб їх вивчити. А тепер мрію про пенсію, щоб хоча трохи пожити для себе, поїздити, як мої подруги!
— Ти все про себе! — спалахнув Тарас. — Я теж працював, теж втомлювався. Думав, на пенсії будемо їздити в санаторії, лікуватися. У мене судини, тиск, головні болі! А ти мене кидаєш заради старих.
— Кинути пити не пробував? — різко перебила Соломія. — Викликай таксі, їдь до лікарів, у санаторій — хто заважає? Я тебе зіпсу— Я тебе зіпсувала, всю життя за руку водила, а ти навіть вдома не допомагав, а я ж не залізна!