Ось як це могло б звучати по-нашому:
— Ти чому досі не вдягнений? — Наталка стояла на порозі, ледве стримуючи роздратування. — Забув, який сьогодні день?
— А що сьогодні? — Андрій навіть не відірвав погляду від телевізора, ліниво клацаючи пультом. — Знов кудись треба?
— Ми маємо їхати до пологового! Оленка вже народила, сам чув. Перша з нашої компанії стала мамою. Ми просто зобов’язані її привітати!
— А з чим привітати? — чоловік усміхнувся, не перестаючи перемикати канали. — Безсонними ночами? Криками немовляти? Тим, що життя більше не твоє? Сумнівний привід для свята.
— Що ти несеш? Сам же казав, що мрієш про дітей! Говорив, як хочеш, щоб по хаті бігали маленькі ніжки. Щоб дитячі ручки обіймали тебе за шию. Казав — трьох, не менше! Чи то мені це наснилося?
— Так, говорив. Але ж ти сама знаєш, жінки таке люблять. Ось ти й розтанула, — спокійно відповів Андрій.
Наталка мовчки сіла на диван. Обличчя їй завмерло від шоку.
— Ну не хочу я дітей. Що тут такого? Більшість чоловіків їх не хочуть. А подумати, що можна пожити для себе? Подорожі, хобі, свобода… А ви всі одразу — дитина, сім’я, підгузки.
— Ти мене відвезеш? — голос став холодним. Вона не змогла стримати образи — адже саме сьогодні збиралася сказати йому найголовнішу новину у своєму житті.
— Без нас не впораються? Не хочу бачити цю дурну метушню, нянькання та плач. Пізніше сходиш. Може, і передумаєш народжувати.
Не сказавши більше ні слова, Наталка пішла у спальню. За п’ятнадцять хвилин вийшла у строгому, елегантному вбранні. Таксі вже викликано — і слава Богу, не доведеться слухати його похмурих коментарів.
А вона була так близько до щастя… Ще сьогодні вранці побачила ті самі дві смужки на тесті. Хотіла повідомити йому цю новину ввечері. Але тепер… тепер вона вже не знала, чи має він право знати.
Наталка завжди прагнула стабільності. Працювала ще під час навчання, отримала диплом з відзнакою, мала гарну роботу, стабільний дохід, власну квартиру — подарунок батьків. Все робила правильно. І була готова до дитини. Але ось тільки чоловік, якого вважала батьком її майбутніх дітей, виявився лише гарним актором.
Андрій здавався їй дорослим, надійним, серйозним. Його вік, слова, погляди — все надихало впевненість. Але сьогодні він вперше зняв маску.
— Я все вирішила, — прошепотіла вона у порожнечу машини. Таксист, мовчазний літній чоловік, повернув голову, оцінююче глянув і несподівано сказав: — Вітаю.
Наталка збентежилася. Подякувала і побігла до входу. Там, сяючи від щастя, стояла Оленка з маленьким клубочком на руках. Батькові обійми вже тримали малюка. Атмосфера була наповнена любов’ю.
— Вітаю, кохана! — Наталка обняла подругу. — Як назвали?
— Данилом, на честь тата. Хочу, щоб ти стала хрещеною.
— Із задоволенням, — Наталка посміхнулася, але серце стиснулося. Усе, про що вона мріяла, було тут, перед нею, але не з нею.
— Щось трапилося? — тихо запитала Оленка, коли вони на хвилину відійшли.
— Андрій увесь час брехав. Він не хоче дітей. А говорив — хоче. А найголовніше — я вагітна. Дізналася сьогодні. І тепер… тепер мені доведеться вибирати.
— Наталко, чоловіків — повно. А от шанс стати мамою — рідкісний. Моя сестра, наприклад, не може завагітніти. Вона плакала від щастя і болю, коли дізналася, що я чекаю. Ти не повинна відмовлятися від своєї мрії.
— Так я й думаю. Якщо він не змінить думку — піду. Мої батьки будуть щасливі стати дідусем і бабусею.
Андрій свою думку не змінив. Казав, що діти — це тягар, зайві витрати сил, часу та грошей. Наталка не сперечалася. Усередині в неї вже все вирішилося.
Через три роки.
— О, Андрію! — колишня сусідка ледь не зіткнулася з ним у аеропорту. — З народженням сина!
— Ви помиляєтеся, у мене немає дітей, — холодно кинув він.
— Та як же? Я бачила Наталку — з коляскою. Малюкові місяців чотири. Я, знаєш, рахувати вмію.
Андрій зблід. Він не знав. Чи не хотів знати. А тепер… тепер було пізно.
— Де вона? Де ви її бачили?
— Не скажу. Випадкова зустріч. А ти, виходить, із тих… хто своєї дитини не визнав.
Андрій застиг. Лише тепер почав розуміти, що втратив. Але через три роки, коли нарешті знайшов Наталку, було вже пізно. Хлопчик називав батьком іншого. Він не міг змагатися. Ані за любов, ані за вчинки, ані за серце.
Фінал був передбачений. Наталка обрала правильно.