Тінь зради
Шостий день поспіль Соломія мовчала з чоловіком. Все почалося минулого вівторка через дрібну сварку. Ярослав забув дістати м’ясо з морозилки, хоча вона двічі нагадувала. Але він, повернувшись з роботи, знову втупився в ноутбук, похований у термінових звітах.
— Ярославе! — голос Соломії з кухні дзвенів від злості. — Ти спеціально ігноруєш мої прохання? З чого мені готувати вечерю, якщо м’яса нема?
— Вибач, кохана, — відгукнувся Ярослав, не відриваючись від екрана. — Зовсім закрутився. Давай замовимо піцу? Або суші?
— Замовляй, що хочеш! — кинула Соломія, натягуючи пальто.
— Куди ти? — Ярослав вийшов у передпокій, дивуючись на дружину.
— Пройдуся, — відрізала вона і грюкнула дверима.
Ярослав знизав плечима й повернувся до роботи. За дві години він замовив піцу, чекаючи на Соломію. Але вона повернулася аж опівночі, коли Львів уже тонув у зимовій тиші.
— Де ти була так довго? — скрикнув Ярослав.
— У кафе вечеряла, — холодно відповіла Соломія.
— Одна? Отак пізно?
— А що такого? Ти ж не подбав про вечерю. Довелося шукати, де поїсти.
— Ти мені вічно цю курку пригадуватимеш? — спалахнув Ярослав. — Ну, забув! З ким не буває!
— Справа не в курці! — Соломія зірвалась на крик. — Ти до мене стався несерйозно! Жодної уваги! Мої слова для тебе — пустий звук!
— Що? — Ярослав прищурився, відчуваючи, що сварка роздута з нічого. Але щоб не загострювати, додав: — Гаразд, поставлю нагадування в телефон.
Ця відповідь лише підлила оливи у вогонь. Соломія зранку мовчала, увечері ігнорувала чоловіка. На третій день Ярослав не витримав. Підійшов, спробував обійняти її, але вона грубо відштовхнула його руки й пішла у спарню, грюкнувши дверима.
— Не хочеш — як хочеш, — пробурчав Ярослав, відчуваючи, як роздратування накатує хвилею. На роботі й без того вистачало клопотів, а тепер і вдома його чекала холодна війна.
Тиждень минув у гробовій тиші. У середу, у вихідний, Ярослав вирішив помиритися. Встав рано, приготував сніданок: млинці, каву з її улюбленою ванільною пінкою. Але Соломія увійшла на кухню, навіть не глянувши на стіл.
— Нам треба розлучитися, — випалила вона.
— Що?! — Ярослав завмер, ніби громом уражений. — Через курку?!
— Годі вже про цю курку! — крикнула Соломія, стискаючи кулаки. — Я ж сказала, справа не в ній! У нас нічого не вийде! Коли ми одружилися, ти був іншим — турботливим, уважним. А тепер від тебе доброго слова не дочекаєшся!
— Та що ти несеш?! — Ярослав все ще любив Соломію і старався для їхньої родини. — Як це я не приділяю уваги? Ми ж разом ходимо в кіно, у кафе! Так, у будні я зайнятий, але у вихідні завжди з тобою!
— Я не відчуваю тебе поруч, — холодно відрізала Соломія. — Ти десь у своїх думках. Я наче зайва у твоєму житті.
— Зайва? — Ярослав задихнувся від образу. — Я задумливий, так, але це через роботу! Ти ж знаєш, яке в мене навантаження!
— Ось саме! — перебила Соломія. — Ти завжди зайнятий, а результатів нема! З такими зусиллями ти б уже мав заробляти мільйони, а ми досі в цій однушці! Я мріяла про море, а з тобою його, мабуть, ніколи не побачу.
— Соломіє, я горбачусь без передишку! — благав Ярослав. — Хочу більшу квартиру, хочу на море! Почекай трохи, усе буде!
— Три роки у шлюбі, а нічого не змінилося, — голос Соломії став крижаним. — Ти обіцяв це перед весіллям. Дарма я тобі повірила.
— Тобто ти вийшла за мене через обіцянки? — Ярослав нахмурився, серце стиснулося від болю. — А я думав, ти мене любиш…
— Люблю, але… — Соломія замовкла, розуміючи, що сказала зайве. — Я все сказала. Піду збирати речі.
Залишившись сам, Ярослав дивився на холодний сніданок, не вірячи, що через шматок м’яса руйнується його сім’я. Поки Соломія складала речі у валізу, він намагався її переконати, але вона мовчала. Зібравши сумки, вона пішла, не сказавши ні слова.
Кілька тижнів Ярослав жив у прострації. Він чекав, що Соломія повернеться, посміється, скаже, що це був жарт. Але вона не з’являлася. Він дзвонив, благав про зустріч. Спочатку вона відповідала, що не повернеться, а потім змінила номер.
Отримавши заяву про розлучення, Ярослав зрозумів: він втратив її назавжди. Він перестав шукати зустрічей, замкнувся у собі.
Одного разу він випадково натрапив на двоюрідну сестру Соломії, Оксану. Її погляд видавав, що вона знає про розлучення. Оксана ніколи не жаліла сестру й охоче поділилася плітками.
— Як справи? — запитала вона, дивлячись із співчуттям.
— Нормально, — витиснув Ярослав, напружено посміхнувшись.
— Це добре, — Оксана торкнулася його плеча. — Знаю, як це, коли теВін глянув у вікно, де ранкове сонце грало на куполах собору, і зрозумів, що щастя все-таки можливе — просто іноді воно приходить після випробувань.