Коли Соломія виходила заміж, вона була певна: то справжнє кохання на все життя. Її чоловік, Олексій, здавався ідеалом — вона обожнювала його і силкувалася бути для нього досконалою дружиною, такою, на кого завжди можна покластися.
Соломія була з тих, кого неможливо не любити. Лагідна, щира, з сяючою усмішкою — завжди готова прийти на допомогу. Навіть свекрусі, Галині Петрівні, вона допомагала без упину. Та зателефонує, поскаржиться на біль у спині чи втому — і Соломія вже летить до неї: прибирає, готує, бігає до магазину.
— Яка ж ти для мене знахідка, Соломійко, — зітхала Галина Петрівна. — Син мій — не помічник, від нього й чекати нічого. Чоловіки — вони такі! Завжди мріяла про доньку, а доля подарувала мені тебе.
Соломії було приємно чути такі слова. Вона старанніше доглядала за свекрухою, щоб не розчарувати її. І, власне, Галина Петрівна мала рацію: Олексій справді не переймався ні домом, ні матір’ю.
Але справа була не тільки в цьому. Олексій вважав, що домашні клопоти — не його турбота. Соломію це, у принципі, влаштовувало, їй подобалося створювати затишок. Але проблема була в іншому: він сам нічого не робив, зате постійно прискіпувався. То підлога недостатньо вимита, то борщ несолодький.
З часом нарікання ставали жорсткішими. Він почав докоряти Соломії, що вона забагато витрачає на себе, хоча це було неправдою. Вона сама заробляла і ніколи не просила в нього грошей.
— Скільки твій манікюр коштує? — вибирав він слова, немов шипи.
— Сімсот гривень, — тихо відповідала Соломія, ніби виправдовуючись.
— Сімсот гривень щомісяця! — гарчав Олексій. — А могли б на машину збирати!
— Але ж ти витрачаєш на спортзал, — боязко заперечувала вона.
— Це зовсім інше! Спорт — це здоров’я, сила! А твій манікюр — марнотратство!
Докори розросталися як сніжна грудка. Потім Олексію не сподобалось, що Соломія раз на місяць зустрічається з подругами в кав’ярні. Нічого особливого — звичайні посиденьки, але й це його дратувало.
— Навіщо тобі блукати по кафе без чоловіка? — бурмотів він. — Сиди вдома!
Соломія була м’якою і ненав’язливою, але навіть її ангельське терпіння одного дня урвалося. Сварки стали щоденними, взаєморозуміння зникло. Через три роки шлюбу Соломія вирішила на розлучення. Олексій опирався, але не тому, що хотів зберегти сім’ю, а тому, що звик, щоб усе було за його правилами. Соломія ж більше не могла так жити.
Зрештою розлучення відбулося. Ледь Олексій зібрав речі й пішов, задзвонив телефон Галини Петрівни.
— Соломійко, як же так? — запричитала вона. — Чому одразу розлучення?
Соломія зітхнула. Пояснюватися з колишньою свекрухою було останнім, чого їй хотілося. Але все ж відповіла:
— Це не одразу, Галино Петрівно. Усе до цього йшло. Я намагалася врятувати сім’ю, але Олексій не йде на компроміси. Його вічні докори, претензії… Я втомилася. Мені з ним важко.
— Але ж ви були такою гарною парою! — ледь не плакала свекруха. — І тебе я так люблю! Як же я тепер без тебе?
Соломія розуміла, що зараз їй потрібна підтримка, але Галина Петрівна, як завжди, перевела розмову на себе.
— Чому без мене? — м’яко сказала Соломія. — Ми ж можемо спілкуватися. Розлучення з Олексієм не означає, що я перестану вам допомагати. Дзвоніть, якщо щось треба.
— Ох, Соломійко, яка ж ти золота! — зраділа свекруха. — Значить, не прощаємось?
— Звісно, ні.
Розлучення далося Соломії нелегко. Олексій не міг змиритися, що його кинули. Він, який вважав себе ідеальним чоловіком, був глибоко вражений. Але незабаром усе затихло. Соломія зітхнула з полегшенням, усвідомивши, що не відчуває жалю. Олексій так вимотав її, що кохання давно згасло. А колись він здавався їй чоловіком мрії. То він удавав, то вона дивилася на нього крізь рожеві окуляри.
Соломія почала нове життя. Олексія вона заблокувала скрізь, щоб він не чіплявся. Він і не намагався, а ось Галина Петрівна відпускати її не збиралася.
Через тиждень після розлучення вона зателефонувала:
— Соломійко, вітання! Як справи?
— Нормально, — відповіла Соломія. — А ви як?
Питання було з вежливості, але свекруха саме його й чекала.
— Ой, погано, Соломійко! Тиск скаче, ледве ходжу. Попросила Лешу привезти ліки, а він відмовився! Не знаю, як до аптеки дістатися…
Соломія зрозуміла натяк. Вона була доброю і не могла залишити літню жінку без допомоги.
— Я привезу, Галино Петрівно, — сказала вона. — Напишіть, що треба, за годину буду.
— Ох, рятівнице моя! — скрикнула свекруха. — ЗнаСоломія усміхнулася, дивлячись у вікно, де вже розвиднялося, і зрозуміла — нарешті вона вільна.