Він відчув щось незвичне не одразу, а десь у середині все натякало: у цій історії щось зміщено. Ніби кімтроха трохи перекосилася, стілець стояв нерівно, і ось-ось захитається. Нічого явного — лише тонка тріщина у реальності. Він помітив це навесні — у вікні навпроти. Маленька кухня на п’ятому поверсі, де світло вмикалось рівно о восьмій. Вона виходила з кухлем у руках, боса, у вільному светрі, ніби їй не було холодно, бо земля під ногами була рідною. Сідала за стіл, обхоплювала коліна й довго дивилась у екран ноутбука. То сміялась, закинувши голову, то витирала сльози рукавом — не відриваючи погляду, наче звикла до болю так само, як до дихання. У її рухах не було гри — лише життя. Тихе, справжнє.
Вона не була гарною за глянцевими мірками, але в ній було щось незловимо привабливе. Щось, що змушувало чекати цих вечорів. Ніби хтось чекає прогнозу погоди — не заради інформації, а просто почути голос. Він жив сам. Після розлучення минуло два роки, а тиша в квартирі стала майже тілесною — вона повзла у ліжко, у чай, у клавіші, по яких, окрім нього, ніхто не стукав. Їжа — доставка. Спілкування — листування без зустрічей. Мама дзвонила у неділю й казала: «Тобі вже сорок три, сину, так не можна». А він кивав, посміхався у трубку та клацав по екрану, аби швидше закінчити розмову.
Навесні вона дивилася у екран. Влітку — читала. Восени — писала. Завжди — за тим же столом. У тому ж светрі. І кішка — згорнувшись клубочком, лежала на підвіконні, як ще один ритуал, як фіранки, кухоль, м’яке світло. За дев’ять місяців вона жодного разу не глянула у його вікно. Ані разу. Ніби знала — він спостерігає. Але не подавала знаку. Він чекав. Кожного вечора, сподіваючись — раптом обернеться. Не щоб привітатися. Просто щоб показати — тебе теж помічають.
А потім — у січні — світло не запалилося.
Він чекав. Один вечір. Другий. Тиждень. Нічого. Штори закриті. Кішки нема. Все зникло, ніби книжку обірвали на півслові. Він не знав, що робити. Не мав права — але й не міг просто змиритися. На тринадцятий день він пішов. Перейшов двір. Піднявся. Постукав.
Відчинила інша. Молода. Здивована. З навушниками у вухах.
— Вибачте… тут жила жінка… років тридцяти… з кішкою… світле волосся…
— А… Оксана? — вона зняла навушник. — Померла. У грудні. Хворіла. У лікарні лежала. Кішку, здається, хтось забрав. Я тут із грудня.
Він подякував. Пішов. Повільно. Ніби з кожним кроком тиша ставала щільнішою. У дворі було голо, наче дерева знали. Він повернувся. Сів на підвіконня. І лише тоді зрозумів — руки тремтять. Бо у тому вікні більше нічого не чекати.
Тепер увечері там запалювалася гірлянда. Тепла. Весела. На стінах танцювало світло. Інша жінка, інші чашки, інше життя. Гітара. Сміх. Незнайомий голос. А він все чекав — раптом вона з’явиться. Сяде. Підтягне ноги. І, можливо, один раз… гляне.
Не глянула.
А навесні він уперше увімкнув у себе настільну лампу. Просто так. Не тому що темно. А тому що — можливо, хтось тепер дивиться з того боку. І він сів. З книжкою. З кухлем. У старому светрі, що пахне часом і тишею.
Просто — щоб було світло.