**Щоденник**
Сьогодні було важко.
— Ну, я пішов… Оленко.
— Іди.
— Я йду, чуєш?
— Іди, Андрію, іди.
Щойно двері за ним зачинилися, Олена розплакалася. Сиділа в бабусиному кріслі, підтягнувши ноги до грудей, і ридала тихо, як у дитинстві, коли боялася, що хтось почує. Плакала, доки не почала гикати, немов маленька дівчинка.
Як жити далі? Без нього? Без людини, з яким пройшла стільки років?
Вона підвелася, щоб приготувати вечерю, але зупинилася. Навіщо? Його ж немає. Тоді нащо? Олена знову впала в крісло, і сльози полилися ще сильніше.
Але потім згадала про дітей. Незабаром повернеться донька Маріна, студентка, голодна після пар. Потім прийде син Денис – він затримається на тренуванні. Їм треба їсти. Вона змусила себе встати, витерла обличчя й попрямувала до кухні.
Згадуючи Андрія, Олена знову ридала. Як? Як жити без нього?
Вечором діти, як завжди, вривалися вдома, жартуючи і штовхаючись. Але незабаром помітили, що тата немає.
— Мам, а де тато? У відрядженні? — запитала Маріна.
— Так, а він де? — підхопив Денис.
Олена не втрималася. Сльози знову потекли, вона сіла на стілець і заридала.
— Мам, що сталося? Він у лікарні? — злякалася Маріна.
— Ні… він пішов… — прошепотіла Олена. — Назавжди… до іншої.
— Що? — скрикнули діти. — Мам, це жарт?
Але жартів не було.
У Дениса задрижала губа. Хоча він і спортсмен, у тринадцять років він ще дитина. Він дивився то на матір, то на сестру, готовий розплакатися.
— Гаразд, — Маріна рішуче провеладолонью по чолу. — Денис, йди умийся і роби уроки. Мам, годі сльозами обливатися. Треба думати, що робити далі.
Маріна була сильною, швидкою, впевненою. Денис, не заперечуючи, пішов.
Пізніше вона зайшла до брата в кімнату.
— Плачеш?
Він похитав головою, не підіймаючи очей.
Маріна обняла його, потерла його кучері.
— Проривемося, Денис. Чуєш? Ми — родина, а він тепер сам. Йому гірше.
— Мені його що, жаліти? — вигукнув Денис із сльозами.
— Жаліти? А це думка. Ми будемо найщасливішими, а він ще зрозуміє, яку помилку зробив.
Заспокоївши брата й матір, Маріна пішла у ванну і там, нарешті, дала волю сльозам. Як? Як їхній тато, найкращий у світі, міг так вчинити? Не красен, звичайний чоловік із зайвою вагою, якого мама годувала своїми пиріжками. Почуття гумору — посереднє, тільки мама сміялася з його жартів. Їздить на старенькій машині, яку сам лагодить. Працює начальником невеличкого відділу на заводі, зарплата скромна.
Але в їхній родині завжди було добре. Маріна хвалилася подругам, що її тато — єдиний, хто вірний дружині. А виявилося…
Сльози текли, а вона змивала їх холодною водою.
Життя пішло далі, але вже без нього. Слово «тато» зникло з їхнього лексикону. Тепер казали «він» або «батько», і то все рідше.
Одного разу Маріна почула за спиною:
— Марусю, почекай!
Вона обернулася. За нею, задихавшись, біг батько — незграбний у тісному костюмі, з краваткою, яка, здавалося, душила його.
Маріна відвернулася й прискорила крок.
— Доню, постривай! — благав він.
— Тобі чого? — холодно кинула вона.
— Ось, гроші… візьми, — Андрій простягнув пачку купюр. — Тут чимало. Приходь до нас. Оксана, вона гарна, хутрами торгує. Вибереш собі шубку. І мамі на день народження норкову подаруємо! Оксана мені все дозволяє. Незабаром знову летимо до Греції, за хутром…
— Та йди ти… до біса, — відрізала Маріна.
— Навіщо до біса?
— За хутром. Іншого слова не вимовлю – виховання не дозволяє… тату.
Андрій завмер, ніби його облили крижаною водою. Адже він знав, що в родині грошей бракує. Жили скромно, а тепер він… покрутив роман із Оксаною.
Все почалося з колеги, Бориса. Той запросив його до своєї знайомої, а там була Оксана. Спочатку вона йому не сподобалася — занадто яскрава, вульгарна, велика, немов ведмедиця. Дивилася на нього так, ніби хотіла проковтнути. Андрій посидів трохи й пішов додому.
Того вечора він уперше збрехав Олені, сказав, що затримався на роботі. Серце калатало, сором душив. Олена подумала, що він захворів, а в нього просто від стиду підскочила температура.
Потім Борис знову умовив: «На півгодинки!» І знову Оксана.
— Ти чого, Андрію? Вона хутро з Греції везе, дві точки на ринку! Шубу Олені купиш, що завгодно!
— Навіщо вона мені? У мене Олена є.
— Та годі тобі! Нудно ж. Що тобі завадить? Норкова шуба для Олени — хочеш?
— Хочу…
І він пішов. І щеА через рік Олена з дітьми поїхали у Карпати — без Андрія, але з новим щастям у серцях.