Сторож Яроменко
Яроменко з’явився на комбінаті на початку зими, з першими морозами. Ніхто не знав, звідки він прийшов. Не місцевий — це відчувалося одразу. Говорив із легким північним відтінком, але без натяків на минуле. Вартівниця пошепки додала: приставлений від охоронної фірми, на заміну. Документи чисті, тверезий, стриманий. Ввічливий, але віддалений, наче кожне його слово проходило через невидиму стіну.
— Головне — не дрімати на чергуванні, — пробурчав начальник охорони, швидко перегортаючи папку. — Решті навчишся.
Яроменко не дрімав. Ніколи. Інші вартові могли прикорнути біля батареї або притягнути розкладачку для нічних змін. Він же сидів нерухомо, як ідол. Не ворушився, не зітхав. Лише іноді переводив погляд з монітора на залізні ворота і назад. Пив лише воду — без чаю, без цукру. Не палив. Їжу носив у термосі — юшку та шматок чорного хліба, загорнуті у стару хустку. Їв повільно, дивлячись у порожнечу, наче їжа була не потребою, а обрядом.
Спочатку його піднімали на сміх. Прозвали «Кремінь» — за кам’яну нерухомість і похмуру зібраність. Жартували, що він утікач-чернець або пустельник, особливо після того, як хтось почув його шепіт — тихий, немов замовляння. Хтось пустив чутку, що він колишній розвідник: занадто чіткі рухи, занадто гострий погляд, яким він іноді оглядав двір. Але правди ніхто не знав. Яроменко не ведов довгих розмов. Відповідав коротко, рівно, наче виконував місію, а не просто чергування.
Минуло чотири місяці. Яроменко став частиною пейзажу. Його перестали помічати, як іржу на парканах. Він чергував на прохідній, записував імена, піднімав шлагбаум для вантажівок, слідкував за камерами. Завжди мовчки. Завжди беземоційно. Іногда здавалося, що він не дихає — лише дивиться, як людина, якій доручили стерегти щось більше, ніж склади та цехи.
Одного разу в лютому на територію проліз хлопчина. Зазвичай — дірка в паркані. Хотів вкрасти мідний брусок, гадав, ніхто не помітить. Але послизнувся на обледенілій трубі біля закинутого ангара й упав. Кричав, доки голос не осип. Яроменко почув не через камери — на слух. Кинувся туди, знайшов. Пацюк лежав, стиснувши зуби, обличчя біліше за сніг. Нога зламана, кість випирала з-під розірваних штанів.
Яроменко викликав швидку. Поки чекали, зробив шину з палки та свого ременя — швидко, впевнено, наче все життя лише цим і займався. Мовчав, лише міцно стискав руку хлопця, не даючи відключитися. Стояв поруч, не відводячи очей, доки лікарі не забрали хлопчину. Повернувся на пост, зняв промоклу куртку, переодягнувся й сів за монітор. Наче нічого не сталося. Наче так і має бути.
Після цього про нього заговорили інакше. Згадали, що він завжди приходить першим і йде останнім. Що біля прохідної стало чистіше, ніби хтось підмітає вночі. Що дрібні крадіжки зі складів припинилися. Навіть безпритульний пес, що приблукав до комбінату, спав біля його дверей і гарчав на чужинців, немов знав: ця людина — не просто сторож.
А в квітні він зник. Не вийшов на зміну. Без дзвінка, без попередження. Телефон був недосяжний. Керівництво порпалося в паперах — адреси в анкеті не виявилося. Лише мінімум: номер паспорта, підпис — різкий, кутлявий, і контакти фірми, яка давно закрилася. Паспорт був справжній, але без прописки. Наче Яроменко існував лише на папері.
На посту знайшли ключі, форму, складНаступного ранку ворона, що сиділа на паркані, зірвалася вгору з пронизливим криком — немов відчула щось невидиме, що йшло за Яроменком у тумані.