На сходовці пахло вареною капустою та старими проводами. Цей знайомий вечірній аромат пробирався крізь щілини у дверях, лягав на плечі, ніби спогад, який не відпускає. Такий самий запах стояв тут, коли Марта Дмитрівна ще була молодою, коли в хаті бігали діти, греміли горщики, і життя, хоч і бідне, було галасливим і справжнім. Запах її минулого. Її часу. Її втраченої буденності, до якої вже не повернутись.
Вона стояла біля поштових скриньок, стискаючи ключ так сильно, ніби від нього залежало щось більше, ніж просто вхід у квартиру. Над її дверима все ще горіла тьмяна лампочка. Вона мерехтіла, кидаючи бліде, блакитне світло на облуплену стелю. Там, за дверима, чекали лише стіни, шелест старої скатертини та її власне дихання, таке голосне в тиші.
Колись її зустрічав Петро. Бурчав, що знову запізнилася, що борщ охолоне. Але при цьому очі в нього завжди сяяли. Вішав її пальто, ставив чайник, брав її за руку — немов кожен раз радів, що вона повернулася. Навіть у ті роки, коли ноги ледве тримали, він все одно піднімався, щоб зустріти. Бо знав: зустріч — це найголовніше.
Після похорону Марта Дмитрівна повернулася в ту саму квартиру. Усе було на місці: фотографії в рамках, крісло біля вікна, його чашка, її фартух. Але все — наче муляжі. Тепла реальність зникла, ніби хтось видер штепсель із розетки, і все згасло. Залишилися лише форми, обриси, у яких більше не було сенсу.
Дім почав здаватися завеликим. Ніби стіни розходилися, тікали, залишаючи її саму в цьому холодному, порожньому просторі. Навіть краплі з крану лунали голосніше й тривожніше, ніж колись. Вона ловила себе на думці, що кожен вечір, підходячи до дверей, затримує подих — раптом зараз, раптом знову… Раптом знову почує його голос: «Ну де ти баришся, Марто?»
Але сьогодні — особливий день. Їй виповнилося вісімдесят п’ять. Вік, коли вже не чекають сюрпризів, але все одно сподіваються. Хоч на дзвінок. На листівку. На щось живе. Але телефон мовчав. Подруги давно пішли. Сусідка, тітка Олена, переїхала до доньки у Львів. Донька — в Італії. Бавляться рідко, по відеозв’язку, набіглами, між зустрічами та уроками онуків. А онук? Надіслав стікер: «З днем, бабусь», — і зник назад у екран.
Вона піднялася. Відчинила двері. Пройшла повз дзеркало, не глянувши. На кухні — усе на місці: чашка, радіо, пігулки, порожній підвіконник, де колись стояли фіалки. Увімкнула приймач. Заграв старий романс — той самий, під який Петро одного разу, прямо на танцмайданчику, зробив їй пропозицію. Тоді вона сміялась крізь сльози. І зараз теж — тільки на самоті. Горло стиснулося, але не від туги. Від неможливості повернути все.
— Поки горить лампа — я жива, — промовила вона, наливаючи собі чаю. Промовила вголос, ніби Петро був десь поруч. Жартома, але з тією глибинною рішучістю, яку набувають лише з роками.
У той же момент лампочка над столом кЛампочка над дверима знову спалахнула яскравим світлом, немов підтверджуючи, що надія — це останнє, що вмирає.