Вона не прийшла… Бо вже не зможе.
Він повернувся з відрядження трохи раніше, ніж зазвичай — о шостій тридцять вечора. У квартирі панувала дивна, тривожна тиша. Жодного звуку. Жодного запаху їжі. Жодного її звичного: «Ти приїхав? Зараз нагодую». Він пройшов усіма кімнатами. Заглянув у ванну, у туалет. Плита холодна. Чайник порожній. У холодильнику акуратно розставлені контейнери з їжею — все свіже, домашнє. Але самої господині не було.
— Де вона швендяє? — злосливо подумав він і набрав номер. Гудки лунали, але трубку так і не підняли.
— Гаразд, поїм. А потім розберемося. — Він кинув телефон на диван і сів за кухонний стіл.
Минула година. Сьома тридцять. Зателефонував знову. Без відповіді. У голові почали крутитися підозри.
— Коханець, чи що, з’явився? От же, погань… Я на півночі горбачуся, гроші додому везу, а вона тут собі розкошує на машині, яку я сам купив. Вчив керувати, дурень! Дітей возила, продукти носила, а тепер, коли діти виросли, мабуть, вирішила розважатися. Ну я їй влаштую…
Він згадав, як лаяв її за кожну подряпину на кузові, як командував, у якому магазині купувати продукти, коли стригтися, якого кольору фарбувати волосся. І жодного разу вона не працювала — сам наполягав, щоб займалася лише домом і дітьми.
— А невдячна тварюка тепер, мабуть, гуляє. Приб’ю, щоб не сміла, нехай сидить вдома, як належить.
Ліфт загув. Він кинувся до дверей, глянув у вічок — не вона. На вішалці раптом помітив ключі від машини. Значить, вона вдома. Значить, просто пішла кудись пішки? Ще гірше…
— Невже наважилася? Втекла?
Він метушився по квартирі. Перевірив шафу — речі на місці. А дзвінки вона все так само ігнорувала.
— От стерво. Дев’ята тридцять, а її все нема.
Він увімкнув телевізор, щоб відволіктися, але, не вникаючи в сюжет, провалився у тривожний сон.
Прокинувся о пів на дванадцяту. Дружини все ще не було. Серце стиснулося. Розлютований, він знову зателефонував. На тому кінці — жіночий голос.
— Алло, добрий вечір. Я медсестра із приймального відділення хірургії. З ким розмовляю?
Він заревів:
— Яка ще хірургія? Ти що, зовсім з’їхала з глузду?!
Зв’язок перервався. Він знову набрав номер. Тепер трубку взяв чоловік.
— Перестаньте, будь ласка, ображати наших співробітників. Ви можете зараз приїхати до лікарні, до хірургії?
— Навіщо? Що відбувається?
— Вам необхідно підписати документи. Ми зробили все можливе. На жаль… прийміть наші співчуття. У вашої дружини зупинилося серце.
Він онімів.
— Що ви несете? У неї серце? Та в неї його ніколи не було… Вона просто не хоче додому повертатися! Де вона?!
— Ваша дружина померла, — повторили на тому кінці.
І все. Світ обвалився.
Пізніше йому пояснили: її викликала медсестра із поліклініки, повідомили результати обстеження. Щось насторожило лікарів. Попросили зайти. Після візиту вона вийшла з поліклініки, але не дійшла до зупинки — запаморочилась і сіла на лавочку. Переконувала себе, що все буде добре. Що чоловік приїде — а в нього будуть і їжа, і випрасувані сорочки. Що вона все підготує. І, звісно, впорається — адже операція проста, такі роблять часто…
Але не встигла. Не повернулася.
Він залишився у квартирі, де все було зроблено нею — її руками, її турботою. І зрозумів: він не знав, як сильно потребував її, доки не стало запізно.
А на столі залишився список: «Купити яблука. Зварити бульйон. Випрати сорочки. Поговорити з чоловіком — може, годі відряджень?»
Але вже не поговорить…