Історія покарання за жадібність: Водяний-шахрай

**Щоденниковий запис: Кара за жадібність**

Двері заскрипіли майже одразу, як тільки я натиснув дзвінок. На порозі стояла літня жінка, років вісімдесят, з проникливим, трохи насмішкуватим поглядом.

— Добрий день, — ввічливо промовив я.

— І вам не хворіти, парубче, — відповіла вона. — А чого без попередження? Навіть не спитала «хто там». А може, дідусь який в маскі?

— Вже не страшно, сину, — усміхнулася бабуся. — На своєму віку я стільки пережила, що сама могла б страшилки розповідати. Заходь — ти з соцслужби чи як?

— Я, бабусю, від фірми, що продає чудо-фільтри для води. Поставиш — і з крану тече, як з джерела. Чиста, без хімії. Як за старих часів, коли пили прямо з річки.

— Ой, лишенько, сам водяник у гості завітав, — здивувалася вона. — Справа гарна. Заходь.

Я демонстративно витер черевики об половик.

— Можна не роззуватися? — запитав я, киваючи на килимок.

— Та йди вже. Донька помиє, вона ще молода, не те що я — стара баба.

— Що ви, бабусю, ви ж як квіточка — рум’яна, жвава. На весілля просити можна, — бурмотів я, натягуючи посмішку. — А де у вас кухня? Покажу товар…

— Лисиця, — хмикнула вона. — У дзеркала я вже років десять не дивлюся, тож повірю на слово. Ходім.

На кухні я оглянувся і раптом запитав:

— А чому ви у відбитті не показуєтесь? Не вампірка часом?

— Та ні, — засміялася бабуся. — Просто донька дзеркала високо повісила, а я низька. Не дістаюся, хоч скачи.

Я почав монтувати фільтр, крутив, демонстрував каламутну воду до і чисту після. Вона слухала, кивала.

— Куплю, — раптом сказала. — Та спершу вип’ємо чаю. Самотньо не люблю. Десять хвилин — не більше. Чай у мене чудовий, зі збором.

Швидко закип’ятила воду, запарила ароматний напій. Запах м’яти й липи заповнив кімнату.

— Родина є? — ненароком запитала. — Діти?

— Немає, поки сам.

— І правильно. Ще молодий. Ну як чай?

— Ніби з казки, бабусю. Де такий берете?

— Я не беру. Мені його русалки на день народження дарують.

Я засміявся, подумавши, що жартує. Але незабаром усмішка зникла.

— Скажи, сину, нащо ти по хатах ходиш? За чистою водою? Не вірю.

Раптом я, ніби не своєю волею, випалив:

— Та ні. Фільтри дешеві, а продаю втридорожче. Ще й у воду іноді щось додаю, щоб смачніша була. Люди ведуться, а мені вигідно.

— От і все, — спокійно кивнула бабуся. — А я ж попередила: чай у мене чарівний. Хто його п’є — брехати не може. Русалки? Так. Вони й зробили цей збір. За обман — будеш покараний.

Я хотів щось сказати, але тіло вже розпливалося, немов пара, і повільно осідало у мідний таз, підставлений старою.

— Захотів бути водяним — ну й будь. Наш річковий давно помічника шукав. Десять років відпрацюєш, побачимо.

Вона вилила воду у раковину.

— То чому я не відбиваюсь? Бо мені триста років. А дзеркала високо, щоб люди не лякалися.

Засміялася, немов собі.

— Перший був — лічильники міняв. Тепер блискавки направляє. Повітря — його стихія. А твоя — вода. Познайомитесь. У наступну зливу.

Пройшла повз дзеркало, в якому нічого не відбилося. Тільки тінь ковзнула по підлозі й розчинилася у тиші старої хати.

**Урок:** Не обманюй тих, хто частує тебе чаєм. Бо в Україні навіть бабуся може виявитися сильнішою за твій найкращий блуд.

Оцініть статтю
Соняшник
Історія покарання за жадібність: Водяний-шахрай