— Рідна моя, бідна дитинко… — шепотіла крізь сльози Оксана, пригортаючи до грудей свою новонароджену доньку. — Я вже знаю, яку жіночу долю підготувало тобі життя…
Малишка з апетитом тяглася до материнської груди, іноді кривлячись — сльози капали їй на щічки, але голод перемагав. Оксана навіть не помічала цього — її душу розривали спогади, тривоги й прокляте родимне прокляття самотності.
У палату увійшла медсестра в білому халаті й суворо подивилася на новоприбулу матір.
— Знову слізьми заливаєтеся? Ще й дитину втопите. Що трапилося? Дівчинка здорова, ти молоком переповнена, а сама сидиш, немов на поминках. Годі сльози лити — радій.
Оксана здригнулася, ніби тільки зараз опам’яталася. Посміхнулася неясно кому — дитині чи медсестрі — і тихо промовила:
— Я рада, справді… Просто боюся, що й вона повторить долю всіх жінок у нашому роду. Усі ми народжували без чоловіків, усі — самотні. Я сподівалася, що якщо хлопчик народиться, то хоч на ньому цей порочний коло перерветься… А знову дівчинка…
— Сама бачиш, добра ти мати, — м’якше сказала медсестра. — Тільки не вішай своїй крихті родимне прокляття. Як судно назвеш — так і попливе. Ти вже придумала їй ім’я?
Оксана опустила очі:
— Мама з бабусею наполягають — Марічка. У нас усі — Марійки, Марічки, Маруси… А я нещодавно прочитала, що це ім’я може означати ще й «відкинута». Не хочу. Назву її Сонце. Нехай буде Сонечко. Нехай хоча б у неї життя буде іншим…
— Ось і добре, — кивнула медсестра. — Любов — вона і в імені, і в серці.
Сонечко росла справжньою козачкою. Як і казала та медсестра — сильна, рішуча, впевнена. У школі — найкраща, у класі — лідер. Щоправда, її зовнішність далеко відповідала бабусиним уявленням про «дівчину на заміжжя» — широкі плечі, вузькі стегна, хода й манери хлопця. Дружила переважно з хлопцями, носила джинси та кеди.
— Соню, ну ж ти не хлопець! — лементувала бабуся Ганна. — Он у тебе в шафі суконь — цілий вітрильник. А ти все в майках та штанах. Де жіночність? Де коса до пояса?
— Та відчепіться! — махала рукою Соня. — Головне, кого я виберу, а не хто вибере мене.
— Тільки не спалися, внучко, від своєї впевненості, — шепотіла Оксана, — життя ж не завжди підкоряється нашим бажанням.
І от, у випускному класі Соня закохалася. У кого б ви подумали? У тихого, сором’язливого блазня Юрка з паралельного. На шкільній дискотеці він ховався біля стіни, і всім виглядом казав: «я тут випадково». Соня підійшла, взяла його за руку й запросила на танець. Йому нічого не лишалося, як погодитися. З того дня вони були нерозлучні.
Після школи вступили разом до університету, а на третьому курсі Соня, не чекаючи натяків, сама зробила пропозицію.
— Ну скільки можна зустрічатися? — сказала вона Юркові. — Час уже й честь знати — треба одружуватися.
Юрко був щасливий. Він звик, що Соня вирішує, а він погоджується. Його батьки були в захваті, як і родина Оксани — якщо хто і міг розірвати родинну самотність, то це була Соня.
На п’ятому курсі народився син. Соня пішла у декрет, а Юркові запропонували залишитися в університеті викладачем. Усе йшло ідеально… поки Соня не відчула змін.
Чоловік став затримуватися, похмурішати, віддалятися. А одного разу взагалі перестав розмовляти — ні про студентів, ні про дисертацію. Все частіше посилався на втому. Соня все зрозуміла. І вирішила діяти.
Секретарка декана — давня подруга — шепнула: у Юрка роман із Яриною Палій, блідою студенткою, яку в університеті звали «амібою в окулярах». Соня не роздумувала. Зустріла Ярину біля гуртожитку, вдарила пару разів на очах у всіх — і та, з вирваною зачіскою, надовго зникла з поля зору.
Розмова з Юрком була короткою — один синяк, потім другий.
— Я… просто хотів допомогти… як ти мені колись, — лепетів він, сидячи на підлозі.
— Якщо ще комусь забажаєш «допомогти», — прошипіла Соня, — я тобі дещо відріжу. І не пошкодую.
З того часу Юрко ходив по ниточці. Більше не ризикував — знав: із Сонею жарти погано кінчуються. Її бідна донька, якій у пологовому пророкували повторення сумної жіночої долі, зуміла не лише розірвати ланцюг самотності, а й збудувати родину, де сама стала центром — опорою, захистом і… Любов’ю.