Я — Олеся, а не Соня
Олеся сяяла від щастя — вона склала всі іспити! Не на самі п’ятірки, але досить добре, щоб мама з татом пишалися. Відчиняючи двері дому, вона почула знайомий мамин голос і… когось чужого, глухого, наче з минулого. Дівчина тихенько пройшла у свою кімнату, не бажаючи заважати. Та раптом почула:
— Я тобі, Соломіє, останній раз кажу… — різко вимовила мати.
Стукіт у сінях — це тато прийшов на обід. Олеся визирнула в коридор і зустрілася поглядом із жінкою у білому, поношеному хустці. Обличчя здалося болюче знайомим. Десь вона її вже бачила… Давній спогад кольнув гостро й неприємно. Та сама жінка із причепливим, липким поглядом. Та, що колись назвала її «Сонею».
— Здрастуй, Сонечко. Здрастуй, доню, — промовила незвана гостя.
— Іди, Соломіє, — стримано сказав батько.
— Іду, іду… До побачення, сестричко, — кинула жінка та пішла.
Олеся стояла, як громом приголомшена.
— Тату, хто це?
— Мамина знайома.
— Але вона назвала її сестрою.
— Дівчата так іноді кажуть… Мабуть.
Але тривожний погляд матері й напружена мовчанка в домі казали зовсім інше. Було зрозуміло — це не просто знайома. Це частина їхньої таємниці.
Через кілька днів Олеся знову стрінула Соломію.
— Ну, здрастуй, Сонечко, — сказала вона, підійшовши близько.
— Я не Соня, я Олеся.
— А ти пам’ятаєш мене?
— Не знаю… Ви в мами бували.
— У мами? Я твоя мама, Сонечко… Справжня…
Соломія схопила її за руки. Говорила палко, безладно, благаюче. І Олеся — сама не розуміючи чому — пішла за нею.
— Ось, заходь, донечко, — жінка вела її в стару кімнатку. — Тут ти й жила, аж до двох років… Пам’ятаєш?
Олесю накрила хвиля спогадів: брудна підлога, обгризані цигарки, хтось кричить, биє у двері, а вона, зовсім крихітка, шукає на підлозі що-небудь їстівне. Хтось лізе їй у рот брудними пальцями… І вона кусає — аж до крові. Страх. Сльози. Холод. Соня… тоді її звали Сонею.
Грубий голос у кімнаті вирвав із забуття:
— Солоха, знову шльондряла? Гроші принесла?
У кімнату ввалився п’яний чоловік із похмурими очима.
— Це хто у нас? Це мені, подаруночок? — і простягнувся до Олесі.
Вона різко відкрила сумку, дістала купюри:
— Ось! Тільки не приходьте більше. Ні до нас, ні до мами, ні до тата. Я все згадала. І ви мені — ніхто.
— Сонечко…
— Мене звуть Олеся!
Вона бігла додому, захльобуючись слізьми. Дома її трусило, піднялася температура. Мама знайшла її в сльозах.
— Мамо, я була у неї… Я згадала… сало… брудні пальці в рот… я вкусила…
— Донечко моя… — мати колихала її, як маленьку.
А потім розказала. Про те, як у дитбудинку були дві сестри — Соломія та Марія. Їх усиновили разом. Спочатку Соломія була ласкавою, але потім… змінилася. Курила, крала, втекла, а потім повернулася — з животом. Дитина була від невідомого. Батьки пробачили. Марія, тоді ще студентка, погодилася допомогти… і забрала дитинку до себе. Соня стала Олесею. А Соломію позбавили прав, вона ще й гроші вимагала за відмову.
Відтоді Олеся стала їхньою донькою — і за любов’ю, і за паВона підняла обличчя до сонця, стискаючи в руках квіти для обох могил, і зрозуміла, що тепер її серце містить і біль, і вдячність за обидві долі, які зробили її такою, як вона є.