На околиці невеличкого містечка на Волині була стара вулиця, закинута часом. Асфальт — у вибоїнах, автобуси — рідкісні, сусідів — можна було перерахувати на пальцях. Але останні роки все змінилося: сюди потягнулись містяни, втомлені від кам’яних джунглів. Один за одним купувалися будинки — хто лагодив, хто зносив до фундаменту, щоб звести просторий котедж.
Іван та Оксана теж вирішили переїхати. Старий дім у глибині вулиці обійшовся недорого, а квартиру у місті залишили доньці. Дім відремонтували, двір вимостили плиткою, навіть палісадник розбили — як у мріях. Зять привіз із садового розплідника маленьку ялинку. Її посадили біля паркану — так, щоб було видно з вулиці.
Спочатку деревце марніло, ніби не хотіло приживатися. Але Оксана з Іваном не здавалися — підгодовували, поливали, розмовляли з ним, як із живою. І одного дня ялинка почала рости. Не швидко, але впевнено. Першу ж зиму прикрасили іграшками, діти та онуки сфотографувалися — і з того часу на кожні Різдвяні свята біля ялинки були й вогники, і радість, і родинні фото.
Через два роки вона стала справді гарною. Зелена, струнка, з м’якими голками. Влітку навколо розквітала трава, і подружжя вже мріяло про лавочку, щоб сидіти ввечері в тіні. Але одного ранку Оксана вийшла у двір — і застигла. Ялинки не було. Лише пеньок. А трохи далі, біля сміттєвого бака — викинуте тіло колись улюбленого деревця.
Шок. Істерика. Розпач. Хто міг зробити таке — влітку, не взимку, не у свята?
Іван, стиснувши кулаки, пішов до сусідки через дорогу — Марії Дмитрівни. Та давно косилася зі злістю. Дім у неї батьківський, старий, але доглянутий. Сама вона вдова, син навідувався рідко. А нові сусіди — були їй як око коле.
— Навіщо ж, Маріє Дмитрівно, так по-звірячому? — запитав Іван без агресивності, але з болем.
— Гарно влаштувалися! — різко відповіла вона. — Дві машини! Двір як з картинки! Оця ваша ялинка мені оком була. Онуки кричать, бігають — спокою немає.
— Та ж свято було… Іграшки… Родина… — розгублено спробував пояснити він.
— А я що, влітку вікна маю закривати, коли ваші під вікнами носяться?
Він мовчки розвернувся. Дома розповів усе дружині. Оксана довго мовчала, потім витерла сльози й промовила:
— Від заздрощів. Інакше не пояснити.
— Заздрість — отрута. Адже ми такі самі, пенсіонери. Просто любимо жити красиво. Для себе та для онуків.
Через тиждень зять знову приїхав і привіз дві ялинки — невисокі, але пухнасті, з корінням. Подружжя посадили одну біля калітки, а другу Іван узяв і пішов… знову до Марії Дмитрівни. Хотів помиритися, щоб її серце хоч трохи пом’якшало.
— Не потрібна мені ваша жебрацька милостиня! — прошипіла вона. — Садіть у себе, у мене все своє є.
Іван уже відвертався, коли з-за паркану визирнула сусідка постарша — тітка Ганя, років вісімдесят, через два будинки жила.
— Ялинку даруєш? Візьму, сину. Хай росте.
— А вам навіщо, Ганно Семенівно? Ви ж самотня…
— Та хай росте. Може, після мене комусь доброму дім дістанеться, а в нього біля воріт ялинка буде — господиню згадають.
У Івана перехопило горло. Вони з Оксаною посадили ялинку для тіті Гані самі, пояснили, як доглядати, пообіцяли стежити. А потім вдома Оксана спекла пирогів — хотіла знову спробувати полагодити стосунки з Марією Дмитрівною, віднести частування.
Але Іван зупинив:
— Не треба. Скаже, що отруєно. Краще я попереджую, що ми камери поставили. Тепер кожен сантиметр ділянки фіксується.
І справді — відеоспостереження вже працювало. Іван підійшов до сусідки і, без погроз, але твердо, сказав:
— Камери тепер стоять. Якщо ще хоч щось — до поліції. Це вже вандалізм, стаття є.
Вона нічого не відповіла. Тільки очі бігали.
Відтоді ні сміття біля паркану, ні злісних підступів. Спокій повернувся. А ялинка… Нова ялинка росла. А стара — лишилася у пам’яті. Як символ доброти, простоти — і тієї заздрості, яка робить людей справді потворними.