**Двері зради**
Після тримісячної вахти Артем Ковальчук, втомлений, але із почуттям виконаного обов’язку, повертався додому у рідний Чернігів. День був похмурий, але в душі Артема сяяло сонце: у руках він тримав зарплату, мріючи, як зрадує дружину — гарну та запальну Маріанну. Нещодавно вони купили двокімнатну квартиру у панельній хрущовці на околиці міста. Він сам, власними руками, вирівняв стіни, натягнув стелі, поклав плитку та підключив всю техніку. Залишилося лише одне — обставити житло так, як хотіла вона:
— Темо, я не потерплю тяп-ляп. Хочу, щоб у нас було не гірше, ніж у Наталки та Валєрика! Все — найкраще!
Він кивав, погоджувався, їхав на зміну, працював до вичерпання сил, лише б Маріанна пишалася ним. Жахливо сумував у контейнері на холодному родовищі — ні тепла, ні рідного обличчя, ні запаху кави вранці. Лише голос по телефону, часто — вередливий, вимогливий.
На вокзалі він затримався біля кіоску з квітами. Перебирав троянди, вибираючи найсвіжіші. Взяв величезний червоний букет і сів у таксі. За п’ятнадцять хвилин вже стояв перед під’їздом, серце калатало. Піднявся на четвертий поверх налегці — радість у грудях розливалася. Хотів вставити ключ, але передумав. Посміхнувся, подзвонив.
Тиша. Він уже простягнув руку за ключами, як двері розчинилися. На порозі — незнайомий тип у його халаті. Високий, кремезний, з голим торсом і нахабним поглядом.
— Ти взагалі хто? Не туди потрапив, дядьку? — гаркнув парубок.
Світ захитався. Артем остовпів. Рука з букетом опустилася.
— Мабуть, не тільки дверима помилився…
Двері зачинилися. Він стояв, наче паралізований. Серце билося у скронях, руки тремтіли. Перед очима — шпалери, які він клеїв по ночах, плитка, яку витирав від клею до блиску, кухня, за яку взяв кредит… і ось — чужий мужик у його домі.
Квіти полетіли у найближчий смітник. Артем викликав таксі та подався до кращого друга — до Дмитра. По дорозі зайшов у «Сільпо», купив горілку, оселедець, огірки. Дмитро був у захваті — старі друзі давно не бачилися.
— Ну ти даєш! Нумо — за зустріч!
Після другої чарки Артем не витримав і розповів усе. Дмитро, запальний наполовину грек, підскочив:
— Що?! У твоїй квартирі?! Та я б йому!.. — він ударив кулаком по столу.
Артем схопив його за плече:
— Дімо, не запалюйся. Але… помстимось?
— Помстимось. Обов’язково!
Під градусом двоє чоловіків викликали таксі та вирушили до квартири Артема. Плани помсти були туманні. В головах у обох шуміло.
Піднялися. Світло у спальні горіло. Артем заревів:
— Зараз я вам покажу…
Дмитро почав веремшити у двері:
— Відчиняй, клятий! Ти кому дружину забрав? Виходь — по-чоловічому поговоримо!
Двері розчинилися — і тут же кулак вилетів із проєму. Дмитро відлетів, схопившись за ніс.
— Оце зустріч… — пробурмотів він, витираючи кров.
Артем закипів. Одним ударом знес двері з петель. Вони з грюком впали у передпокій. Чоловіки вдерлися у квартиру, як ураган. Бігали по кімнатах, кричали.
— Де ця погань?!
Маріанна верещала на кухні, тремтячими руками набираючи чийсь номер. Дмитро вискочив у коридор:
— З балкона сиганув?
Але раптом — стогін. Під вибитими дверима висмикувався той самий коханець, придавлений конструкцією та власною нахабністю. Вид у нього був жалюгідний — халат перекручений, обличчя у жаху, рот у крові.
— Ось тобі й помста! — усміхнувся Дмитро, торкнувшись непошкодженого боку.
А тут, як на зло, з під’їзду лунав пронизливий крик:
— Рятуйте! Добрі люди! Вбивають! — верещала теща Артема, судячи з голосу.
Тверезість миттєво повернулася. Друзі вискочили, не чекаючи поліції. На ранок Артем подав на розлучення. Він більше не хотів жити в домі, де його принизили. Де в халаті чоловіка розгулював чужак.
За тиждень він знову збирався на вахту. Дмитро проводжав, з синяком та бинтами на пальцях.
— Зате гарно вийшло! — реготав він. — Якщо одружишся — тільки не з Маріанною! Але мене обов’язково поклич. Вже я допоможу, якщо що…
**Душа болить, але жити треба.**