Шлях до серця крізь бурі
Життя Оксани розсипалося, наче після гри в кубики. Розлучення з чоловіком вибило ґрунт з-під ніг, і вона, зібравши уламки минулого, повернулася в рідне село на Волині. Порукою була її опора — бабуся Ганна Степанівна, яка дуже любила Оксану та її сина Андрійка.
— Андрійко — схожий на свого батька, Руслана, — з гіркотою говорила Оксана, дивлячись на сина. — Лише він і залишився від того шлюбу, як промінь світла в темряві.
— Я ж попереджала, не зв’язуйся з цим гулякою, — бурчала бабуся, похитуючи головою. — Відразу було видно: вітрогон, та ще й до чарки тягнеться. Якщо з молодості п’є, далі лише гірше. А ти все твердила: «Кохання, кохання!» — наче розум загубила.
— Що тепер про це, бабу? — важко зітхнула Оксана. — Будемо до віку згадувати? Хоч Андрійко в нас є, і це головне.
— Не журися, дитинко, — бабуся обняла онуку, притиснувши до себе. — Більше не скажу й слова. Подивись на себе: красуню, яких пошукати! Де він ще таку знайде, твій Руслан? Дурень, і все тут.
— У школі за мною півкласу бігало, — Оксана несвідомо поправила коси, — але тільки не до романів мені. Нікому не вірю. Спочатку всі ласкаві, а потім… — махнула рукою.
— Не всі такі, як твій колишній, — заперечила Ганна Степанівна. — Ось, наприклад, Олесь. Пам’ятаєш, як він за тобою добивався? Хлопець як зорі: працьовитий, без поганих звичок. І досі не одружений. Один-однісінький з вашого випуску, — бабуся хитренько прищурилася.
— Ох, бабу, не починай, — відмахнулася Оксана. — Не до когось мені. Треба Андрійка до школи готувати, хату лагодити. Батьки, як поїхали до міста за мною, так там і залишилися. Тепер я тут господиня. І тобі допомагати треба…
— Допомагати — добре, — кивнула бабуся, — та я не поспішаю. Влаштовуйся спочатку сама. А я що? Жива, бігаю, сімдесят років — не вирок. Дивитися на вас із Андрійком — уже щастя. А батьки твої не покинуть, допоможуть. Може, на пенсію сюди повернуться. Ось і житимемо разом: ви у великій хаті, а я у своїй хатині поруч.
— Ох, бабу, ти у нас як квочка, — Оксана міцно обняла Ганну Степанівну і поцілувала в щіку.
— А про Олеся все ж подумай, — бабуся легенько ляснула онуку, як у дитинстві. — Такі, як він, на дорозі не валяються.
Оксана освоювалася в селі вже третій місяць. Олесь, місцевий тракторист, не спускав з неї очей. Він, як і Ганна Степанівна, вважав шлюб Оксани помилкою, від якої вона досі не оговталася. Як і коли вони з бабусею порозумілися, одному Богу відомо, але то й діло стикалися біля крамниці чи пошти. Бабуся шепотіла новини про Оксану й Андрійка, журилася, що онука досі сама.
Олесь червонів, зітхав, але боявся знову почути «ні». Ганна Степанівна, бачачи його сумніви, підбадьорювала:
— Вона змінилася, Олесю. Багато зрозуміла. Краса — не головне, не лицем воду п’ють. А ти для життя — те, що треба: надійний, господарський, турботливий…
— І не красен, — усміхнувся Олесь, але тут же посерйознішав. — Я досі її люблю, Ганно Степанівно. Усі ці роки лише про неї й думав.
Бабуся прослезилася й обіцяла допомогти.
— Тільки не поспішай, сину. Не тисни. Вона ще не відійшла, півтора року лише минуло. Даруй їй час, — наставляла вона.
— А раптом хтось інший її відведе? — занепокоївся Оле— Тоді слухай мене, — хитренько посміхнулася бабуся.