Ось та сама історія, але вже з українським колоритом.
Мрія на колесах: шлях крізь біль і свободу
Ганна та Василь, мешканці невеличкого містечка на околи Новоград-Волинського, нарешті здійснили свою давню мрію. Роками вони заощаджували, відмовляли собі у дрібницях, продавали овочі з городньої діля́нки, бралися за підробітки. Їх єднала одна мета: купити надійну машину та вирушити у подорож, про яку мріяли з дня весілля.
І ось мрія збулася! У гаражі біля старенької «Таврії» з’явився блискучий чорний позашляховик. Василь, сяючи від гордощів, ходив навколо, обережно торкався полірованого кузова, ніби боявся відлякати це диво. Ганна сиділа на пасажирському сидінні, заплющивши очі, і уявляла далекі обрії, які вони з чоловіком так довго хотіли побачити.
Маршрут було розписано до дрібниць ще роки тому. Василь прорахував витрати на пальне, позначив заправки та кемпінги, розписав кожен день подорожі з урахуванням зупинок для відпочинку. Він узяв на себе всю технічну частину: дорогу, догляд за машиною, вибір маршруту. Ганна ж склала список кафе та ресторанів, де вони спробують місцеву кухню. Вона вивчила кожну визначну пам’ятку по дорозі: де зфотографуватися, що подивитися, які музеї відвідати. Їхня підготовка була бездоганною, ніби вони готувалися до експедиції всього життя.
Про свою мрію вони не розповідали ні доньці, ні зятю. Це було їхнє особисте, задушевне бажання, їхній спільний секрет. Навіщо залучати дітей?
Літо добігало кінця. Залишилося закінчити останні справи на городі, і можна вирушати. Того дня вони закрили сезон: вимкнули й воду, прибрали інструменти, склали банки з солінням, яблука та моркву у багажник старої «Таврії». Двадцять кілометрів до міста пролетіли непомітно. Василь тихенько наспівував улюблену мелодію, а Ганна, з посмішкою на обличчі, дивилася у вікно, передчутуючи їхню велику пригоду.
Раптом пісня обірвалася. Василь судорожно вчепився у кермо, обличчя його зблідло, і він різко гальмував. Машину занесло, ремінь безпеки врізався у груди Ганни. Василь обвис, нахилився на кермо. Вона завмерла, не в силах порухатися, а потім, з криком, кинулася до нього. Він не дихав. Її пальці тремтіли, серце билося, розум відмовлявся розуміти, що сталося.
Ганна викликала швидку, схопила пляшку води, змочила хустину, намагаючись привести чоловіка до тями. Але він не реагував. Лікарі, які прибули за кілька хвилин, підтвердили найгірше: Василь помер. Вони щось пояснювали, говорили про серце, але слова тонули у дзвінкій порожнечі. Приїхала поліція, донька з зятем. Задавали питання, висловлювали співчуття. Донька ридала, а Ганна сиділа на пасажирському сидінні, ніби закам’яніла, дивлячись, як вивозять тіло її Василя.
Наступні дні пройшли як у тумані. Ганна рухалася механічно: ходила, куди вели, робила, що казали, кивала, коли треба. Вона не плакала — сльози ніби висохли всередині. Її душа ніби померла разом із чоловіком, залишивши лише порожню оболонку, замкнену у чотирьох стінах квартири.
Так минуло дев’ять днів, сорок, три місяці. Донька Ольга приходила, приносила продукти, намагалася розбалати матір, але та мовчала, відчужена, ніби привид.
Одного разу Ольга несподівано запитала:
— Мам, а чия машина стоїть у нашому гаражі?
— Василь ку… — почала Ганна, але голос їй зрадив.
У цю мить спогади нахлинули потоком: покупка машини, захват Василя, його голосний сміх, їхні плани. Дихання перехопило, сльози обпекли очі. Вона розридалася, вперше за місяці, не чуючи запитань доньки: «Тато купив? Коли? Чому не сказали? За які гроші?» Питання сипалися, але Ганна не могла відповісти — вона плакала навзрид, усВона виїхала на дорогу, де кожен кілометр був спогадом, а кожен поворот — новим кроком до свободи.