Серце, повне кішок: зустріч, що змінила все
Олена рідко навідувала рідне село над Дніпром, за годину їзди від Києва. Після школи вона виїхала до міста, а візити до рідних місць можна було перерахувати на пальцях. Життя постійно підкидало причини не приїжджати. Останні рази вона була тут на похоронах батьків та на святкуванні молодшої сестри Галини, яка залишилася жити в батьківській хаті. Телефонні розмови з сестрою будили в Олені тугу за юністю, за безтурботними днями. Цього літа вона наважилася: діти та онуки роз’їхалися, а їй, самотній пенсіонерці, захотілося вдихнути повітря дитинства, пройтися босоніж по м’якій траві, пожити в рідних стінах, хоч і ненадовго.
Галина давно запрошувала сестру у гості, відволіктися. Літо було ягідним, а незабаром почнуть рости гриби — готуйся на зиму, не лінуйся! Буде чим частувати гостей та самій насолоджуватися, згадуючи рідні місця. Хати в селі стояли міцні, вулиця забудована цегляними двоквартирними будинками — нагадування про часи, коли колгосп процвітав. Голова, фронтовик і герой, зробив село взірцевим: збудував клуб, лікарню, школу — найкращу в районі. Його досі згадували з теплом.
Олена йшла вулицею, не поспішаючи. В одній руці — старий валіза, через іншу перекинуто плащ. Місцеві віталися, і вона відповідала, хоча облич не впізнавала. Її, мабуть, теж не пам’ятали, але в селі так заведено — чужинця без уваги не залишити.
— Оленко! Це ти? — почувся голос біля крамниці.
Олена поставила валізу і вдивилася в жінку.
— Наталко! Шевченко! — Вона радісно посміхнулася, впізнавши подругу дитинства.
— А я дивлюся — чи то ти, чи ні? — забалакала Наталка. — Одразу тебе помітила, ще на початку вулиці! Надовго до нас?
— Як вийде, — ухильно відповіла Олена, знизнувши плечима.
— Ох, новин у нас багато! Заходь, побалакаємо! — Наталка сяяла, заражаючи радістю.
— Та тебе не переслухаєш! — засміялася Олена, підхоплюючи її настрій.
З крамниці вийшов літній чоловік з невеличким пакетом. Проходячи повз, він легенько вклонився обом. Олена відповіла кивком і посмішкою. «Сорочка чиста, але пом’ята, борода й вуса сиві, охайно підстрижені, — помітила вона. — Видно, недавно став самотнім».
— Хто це? — запитала вона Наталку, коли чоловік відійшов.
— Це Василь, у нас був ветеринаром, — махнула рукою подруга. — Добрий чоловік, а як на пенсію пішов, ніби з розуму з’їхав. Дружина його кинула, до міста поїхала. А він тепер із кішками живе, всю пенсію на них витрачає. Бездомних збирає, хворих, покалічених. Лікує їх, навіть операції робить, кажуть!
Через тиждень Олена зустріла Василя в тій самій крамниці. Купувала борошно для пиріжків, але п’ятикілограмовий мішок виявився несподівано важким. Вона поставила його на лавку, щоб перепочити.
— Давайте підкажу, — почувся тихий голос. Василь стояв поруч. — Нам по дорозі. Ви несіть мій пакет з підгузками, а я ваш мішок.
— Підгузки? — здивувалася Олена. — Вам навіщо?
— Не мені, — зніяковів Василь. — Це Рудькові, коту моєму. У нього хребет пошкоджений, ходити не може, тільки повзає. Уявляєте, як йому, гордому, соромно бути брудним? Ось і доводиться…
— Оце так! — здивувалася Олена. — І багато у вас таких?
— Із спинами? Тільки Рудько. Ще двоє трилапих, один без ока, один без хвоста. Не смійтеся! Хвіст для кішки — як лапа, для рівноваги та краси!
— Вони самі вам розповіли? — усміхнулася Олена, не втримавшись.
Василь насупився, сприйнявши її сміх за глузування.
— Вибачте, Василю, — злякалася вона. — Ви так упевнено кажете про їхні почуття, ніби вони з вами розмовляють. До речі, кличте мене Оленою.
— Так, Олено, ви не повірите, як багато вони можуть розповісти! — оживився він. — Їхні мордочки видають усе: радість, образу, любов.
— Чому саме кішки? Ви ж ветеринар, з усіма тваринами працювали. Немає розумніших, корисніших?
— Ні, — твердо відповів Василь, похитавши головою. — Кішки людяніші за людей.
— Чи можу я навідати ваших вихованців? — посміхнулася Олена.
— Чекатимемо, — відповів він, приклавши руку до серця.
Того ж вечора Олена, захопивши банку свіжозвареної вишневої варениці, вирушила до Василя. Галина підсунула їй пакет із гарячими пиріжками:
— Василь обожнює мої пиріжки, каже, смачніших не куштував!
— Він бував у вас? — здивувалася Олена.
— Та він у кожному дворі гість! Корову щепити, порося вилікувати — нікому не відмовляє. Душа-людина! Хоч і сміються з його кішок, але поважають.
Хата Василя стояла в кінці вулиці. Міцна, але город зарослий травою — видно, господареві він був непотрібен. Двір же був— Це жобинка вам, Олено, на згадку, — промовив Василь, подаючи їй маленьку дерев’яну фігурку кішки.