Серце, повне кішок: зустріч, яка змінила все
Оля рідко навідувалася до рідного села на березі Дніпра, за годину їзди від Києва. Після школи вона виїхала до міста, а візити на батьківщину можна було перелічити на пальцях. Життя завжди знаходило причини не їхати. Останній раз вона була тут на похоронах батьків і на день народження молодшої сестри Тетяни, яка залишилася жити в батьківському домі. Телефонні розмови з сестрою будили в Олі тугу за юністю, за безтурботними днями. Цього літа вона наважилася: діти та онуки роз’їхалися, а їй, самотній пенсіонерці, захотілося вдихнути повітря дитинства, пройтися босоніж по м’якій траві, пожити в рідних стінах, хоч і ненадовго.
Тетяна давно кликала сестру погостити, відволіктися. Літо було ягідним, а скоро підуть гриби — заготовляй на зиму, не лінуйся! Буде чим частувати гостей і сама насолоджуватися, згадуючи рідні місця. Будинки в селі стояли міцні, вулиця забудована цегляними двоквартирками — спогади про часи, коли колгосп процвітав. Голова, фронтовик і герой, зробив село зразковим: збудував клуб, лікарню, школу — найкращу в районі. Його досі згадували з теплом.
Оля йшла вулицею, не поспішаючи. В одній руці — старий чемодан, через іншу перекинута плащівка. Місцеві віталися, і вона відповідала, хоча обличчя не впізнавала. Її, схоже, теж не пам’ятали, але в селі так заведено — чужинця без уваги не залишати.
— Олю! Це ти? — почувся голос біля сільмагу.
Оля поставила чемодан і вдивилася в жінку.
— Мар’яна! Шевченко! — Вона радісно посміхнулася, впізнавши подругу дитинства.
— А я дивлюся — ти чи не ти? — защебетала Мар’яна. — Впізнала тебе ще на початку вулиці! Надовго до нас?
— Як піде, — ухильно відповіла Оля, знизавши плечима.
— Ох, новин у нас! Заходь, побалакаємо! — Мар’яна сяяла, передаючи радість.
— Та тебе не переслухаєш! — розсміялася Оля, підібравшись до її настрою.
З магазину вийшов літній чоловік з невеличким пакетом. Проходячи, він ледь помітно вклонився обом. Оля відповіла кивком і посмішкою. «Сорочка чиста, але пом’ята, борода й вуса сиві, охайно підстрижені, — помітила вона. — Видно, недавно самотнім став».
— Хто це? — запитала вона в Мар’яни, коли чоловік відійшов.
— Це Василь, у нас ветеринаром був, — махнула рукою подруга. — Добрий чоловік, а як на пенсію вийшов, ніби з рейок з’їхав. Дружина кинула його, до міста поїхала. А він з кішками живе, всю пенсію на них витрачає. Бездомних збирає, хворих, покалічених. Лікує їх, навіть операції робить, кажуть!
Через тиждень Оля зустріла Василя в тому ж сільмазі. Купувала борошно для пирогів, але п’ятикілограмовий мішок виявився несподівано важким. Вона поставила його на лавку, щоб перепочити.
— Дозвольте допомогти, — почувся тихий голос. Василь стояв поруч. — Нам по дорозі. Ви несіть мій пакет з підгузниками, а я ваш мішок.
— Підгузники? — здивувалася Оля. — Вам-то навіщо?
— Не мені, — зніяковів Василь. — Це Барсику, коту моєму. У нього хребет пошкоджений, ходити не може, тільки повзає. Уявіть, як йому, гордовитому, соромно бути брудним? От і доводиться…
— Ну й ну! — здивувалася Оля. — І багато у вас таких?
— Зі спиними проблемами? Тільки Барсик. Ще двоє трилапі, один без ока, один без хвоста. Не смійтеся! Хвіст для кішки — як лапа, для рівноваги й краси!
— Вони самі вам розповіли? — усміхнулася Оля, не втримавшись.
Василь нахмурився, сприйнявши її сміх за насмішку.
— Пробачте, Василю, — злякалася вона. — Ви так упевнено кажете про їхні почуття, ніби вони з вами говорять. До речі, кличте мене Олею.
— Так, Олю, ви не повірите, скільки вони можуть розповісти! — оживився він. — Їхні мордочки видають усе: радість, образу, любов.
— Чому саме кішки? Ви ж ветеринар, з усіма тваринами працювали. Немає розумніших, корисніших?
— Ні, — твердо відповів Василь, похивВранці, закінчивши домашні справи, Оля пов’язала фартух, обтерла руки і обернулася до Тетяни: “Ну, сестричко, розкажи секрет своїх славних пиріжків…”