Ми сиділи з Соломією на її балконі п’ятнадцятого поверху новобудови у передмісті Львова. Вона переїхала сюди з батьком та бабусею чотири роки тому. Її тато — юрист у будівельній компанії, що зводила цей будинок. Квартиру обирали спеціально з широким балконом заради Соломіїної пристрасті. Батько міг собі це дозволити. Балкон був утеплений: тепла підлога, батареї, стіни оздоблені рельєфною плиткою, приємною на дотик. Соломія жила кімнатними рослинами та акваріумними рибками. У квартирі п’ять акваріумів — по одному в кожній кімнаті та тут, на балконі.
Цей акваріум — кутовий, з м’яким підсвічуванням та складною системою фільтрації, про яку я не знала нічого, а Соломія могла говорити годинами. Всередині — керамічний замок з арками та вежами. Риби випливали з вікон, наче вартові підводного королівства. Чотири яскраво-оранжеві, чиї назви я постійно забувала, та одна особлива — сом, якого Соломія називала бронзовим птеригопліхтом. Він — санітар акваріуму, прибиральник.
Соломія знала про своїх рибок усе. Вона була активною на форумах акваріумістів, писала статті для спеціалізованих сайтів, її там поважали. З такою ж пристрастю вона любила рослини. Після переїзду її кімнати перетворилися на квітучі джунглі. На балконі вився плющ, висіли кашпо з фіалками, стояли горщики з мініатюрними ялинками та бонсай.
Ми сиділи в цьому зеленому оазисі, дивилися через величезне вікно на річку Полтву, дахи будинків і парк у далині. Праворуч внизу гула траса, що вела до Брюхович та Винників. Соломія розповідала про поїздку з батьком по ягоди. Вони залізли в такі нетрі, куди пробився лише їхній позашляховик. Набрали повні кошики, потім три дні з бабусею варили варення.
— Шкода, тато тепер майже не буває вдома. Працює навіть у вихідні. Погода чудова, а незабаром почнуться дощі, і нікуди не виберемось. Оленко, давай ще раз спробуємо зфоткатися? — Соломія дивилася на мене з благальним інтонацією.
Я зітхнула. Ми пішли до її кімнати — такої ж зеленої та затишної, як балкон. Вона сіла перед саморобним білим фоном. Я зробила кілька знімків, потім ми намагалися їх обробити на ноутбуці. Їй потрібні були фото для документів, але завдання здавалося неможливим.
Знімки не виходили. То я поганий фотограф, то справа в іншому.
— Сонечко, годі вже комплексувати. Унизу фотостудія, зараз збігаю, домовлюся.
Соломія неохоче погодилася. Вона забралася у крісло на балконі, закуталася в плед і відвернулася до вікна.
Я взяла ключі й побігла вниз. Фотограф — молодий хлопець, нудьгував біля стійки. Пояснила, що потрібні фото на документи, але зніматимемося вдома, на п’ятнадцятому поверсі.
— Це коштуватиме…
— Нам байдуже, скільки. Фото потрібні сьогодні, терміново.
Ми піднялися. Хлопець завмер перед акваріумом, захоплено розглядаючи рибок. Я занервувала.
— Розумієте… Постарайтеся не акцентувати… У дівчини обличчя сильно пошкоджене, тому вона не прийшла до студії. Будь ласка.
— Та нема проблем. Клієнт платить, решта — не моя справа.
Я покликала Соломію. Вона вийшла, закутана в плед, наче в кокон, мовчки сіла перед фоном. Фотограф налаштовував камеру, з цікавістю поглядаючи на неї.
— Готово. Знімайте плед.
Соломія зробила це повільно, випросталася. Обличчя фотографа поблідло, в очах мільнув шок.
— Трясця… — вирвалося в нього.
— Знімайте, — глухо сказала Соломія.
Він швидко клацнув затвором, і я провела його до дверей.
— Сестра?
— Ні, найкраща подруга. Вона неймовірна, сильна…
— Вірю. Але наступного разу попереджай заздалегідь.
— Я попереджала…
— Так, але коли побачив… Скільки їй років?
— Двадцять два.
— Жах… Бідолаха.
Я простягнула гроші. Він махнув рукою:
— За годину приходи, знімки будуть.
Повернулася до Соломії. Вона знову була на балконі, у пледе, плечі тремтіли — плакала. Я обійняла її, гладила по голові, колихала, як дитину.
— Нічого, Сонечко. Усе минає, і це мину. Дивись, листя в парку вже жовте. Хочеш, сбігаю за твоїми улюбленими кленовими? Чи за морозивом? Влаштуєм бенкет?
— Морозиво в холодильнику, Оленко. Їж… Мені не хочеться.
Десять років тому я йшла знайомими коридорами лікарні у Львові. На зустрічні медсестри, лікарі, санітарки посміхалися, я віталася з усіма.
На посту чергувала літня медсестра:
— Оленко, скільки була вдома? Місяців чотири? Знову на латання?
— Так, Маріє Іванівно. Сподіваюся, востаннє.
— Подивимось, куди тебе прилаштувати… Перше відділення на ремонті, у нас тісно. Навіть у дитячій палаті ліжка стиснули.
Я зазирнула у вікно дитячої. Десять ліжечок замість шести, усі зайняті.
— Є місце уМи з Соломією мовчали, як завжди, адже нам не потрібні були слова, щоби розуміти одне одного.