Третього дня після похорону Оксана дістала стару коробку. Вона стояла у коморі за мішком з ялинковими прикрасами, припала пилюкою, ніби саме життя обережно сховало її туди — на потім. На потім, коли біль уже не ріже кожну клітину тіла, а лише ніє десь під ребром. Або навпаки — коли вже неможливо більше мовчати, вдавати, що нічого не сталося. Ніби саме цього вечора, у вимитій до тиші кухні, минуле постукало у двері самотужки й вимагало, щоб його впустили.
Андрій сидів за столом, не ворушачись. Перед ним стояла глечик зі стиглою кавою, він тримав його обома руками, ніби там було щось важливе. Не дивився на матір. Але коли вона простягнула коробку — узяв. Тихо. Обережно. Наче там лежало не папірце — скло.
Всередині — десятки листів. Він одразу впізнав почерк. Свій. Дитячий. Той, що лишав на шпалерах і зошитах у першому класі. Листи собі у майбутнє. Колись йому було шість, потім вісім, дванадцять — і що року він писав самому собі. Ніби папір міг зберегти те, що не витримувало серце. Ніби папір міг бути ближчим, ніж батько, якого завжди не було поруч. Наче він чув. Розумів.
Він відкрив перший лист. Малюнок: він і батько на березі річки. Вудки. Сонечко в кутку. Криво, нерівно, але по-дитячому щиро. “Тато обіцяв взяти мене на рибалку влітку. Дуже чекаю. Він сказав, якщо я перестану плакати вночі, то ми обов’язково поїдемо.” Унизу — криве серденько. Благання, зашите в чорнильну лінію.
Андрій повільно поклав лист на стіл. Пальці тремтіли. Мати стояла бі́ля стіни, вп’явшись у неї, як у порятунок. Не підходила, не говорила. Лише дивилася, ніби боялася порушити крихкість миті.
— Він тоді не приїхав, — тихо промовив Андрій. — Відрядження. Знову. А потім ми перестали питати. Просто одного дня зрозуміли — чекати немає на що.
Мати нічого не сказала. За вікном моросив дощик, і тьмяне світло ліхтаря робило кімнату ще сірішою. Все тут ніби пожовкло з його смертю — стіни, повітря, навіть запах книжок на полицях. Навіть годинник на стіні цокав тихіше, ніби не хотів заважати жалобі.
Наступний лист був коротким: “Мені дванадцять. Я більше не пишу татові. Безглуздо.” Андрій читав повільно, вдивляючись у кожну літеру, наче сподівався, що дитяча рука передумає. Але літери були рівними. Впевненими. Ніж ніж. Це був не лист. Це була мить, коли надія померла. Без крику. Просто затихла.
— Я ненавидів його, — проговорив він. — Розумієш, мамо? Не за те, що пішов. А за те, що ніби був, але його ніколи не було. За порожні обіцянки. За всі ці “Тато затримався”, які ти повторювала, коли я вже знав — не прийде. Не— Я не знаю, як тепер жити з цим, — прошепотів Андрій, і його голос розчинився у дощових краплях, що тихо стукали у вікно.