З ким живе твій чоловік
Роман Олексійович, або просто Рома для близьких і колег, недавно очолив відділ у великій компанії у Львові. Підвищення було заслуженим — працьовитий, тихий, пунктуальний. Він не гнався за славою, але йшов упевнено. Вітання в офісі були скромними: Рома ледь посміхався, дякував і запевняв, що зробить усе, щоб колектив не пожалкував про його призначення.
Найбільше раділа його мама, Ольга Миколаївна. Саме вона колись водила сина по лікарях, наймала репетиторів, купувала йому зимові речі й відкладала з пенсії на університет. Вона ж наполягла, щоб він пригостив колег домашніми стравами — пирогами, салатами, закусками. І хоча Рома спочатку відмовлявся, згодом погодився — не хотів засмучувати матір.
У день святкування він поїхав по їжу до матері. Та саме мала запис до лікаря, тому залишила все в холодильнику — уже упаковане. У коротку обідню перерву Рома вирішив не тягнути все сам і попросив новеньку співробітницю Софію поїхати з ним допомогти. Вона охоче погодилася.
Софія, білява з карими очима, була з тих жінок, на яких усі обертаються. В офісі про неї шепотіли: мовляв, до Роми небайдужа, часто посміхається, шукає нагоди поговорити…
Вони зайшли до маминої квартири, невеликої, але затишної. Рома відкрив холодильник і почав виймати контейнери. Софія зручно сіла на стілець, оглядаючи кімнату:
— Як тут затишно… Наче вдома. А це хто?!
Із кімнати вибіг чорний собачка і загарчав на незнайомку.
— Це Бурко, — пояснив Рома, піднімаючи його на руки. — Не бійся, він добрий.
— Бурко?! Ну й ім’я… — скривилася Софія. — Нехай не чіпляється, а то порве панчохи.
Рома змовк. Її гримаса його чомусь вразила. Але це було ще не все — із коридору вийшов огрядний чорний кіт, поважно потерся об ногу господаря.
— А це Граф, — ніжно сказав Рома і дістав із холодильника варену рибу. — Зараз, любий, ось тобі вечеря.
Софія відступила до дверей.
— У вас тут цілий звіринець. У такій маленькій квартирі і кіт, і пес? Це ж негігієнічно… шерсть, запахи… У твоєї мами немає алергії?
— А у тебе є? — тихо перепитав Рома.
— У мене? Ні… не знаю. Ми ніколи тварин не тримали. Не люблю їх. Вони брудні…
Рома мовчки продовжував складати пакети. Посмішка зникла. Софія стояла осторонь, раз за разом відганяючи пса, що норовив понюхати її взуття.
— Ввечері я прийду і виведу їх, — нарешті промовив Рома. — Мама буде лаятися, що я їх перегодую, але як їх не пожаліти?
— Ще й час на них витрачати… Ну, комусь же треба, — зі зневагою пробурчала Софія, рушаючи до виходу.
Дорогою назад вона балакала про нове меню в їдальні, про сукню Наталки Петрівни, про те, як бухгалтерка вдруге вийшла заміж. Рома йшов мовчки, лише іноді ківзав. У голові стояло: «Порожнеча. Ненатуральність. Чужа…»
У кабінеті його вже чекали: вручили термос, обняли, поплескали по плечу. Після роботи накрили стіл, трохи випили, багато їли. Софія знову не відходила — жарт, погляд, пропозиція підвезти. Але Рома спокійно відповів:
— Вибач, спішу. У мене важлива зустріч.
Вдома його чекала мати.
— Ну, як справи? — усміхнено запитала вона, відчиняючи двері.
— Все добре, мам. Твої пироги зникли першими. Казали — наче з ресторану. Про мене вже й забули…
— А про ту, з якою сьогодні приїжджав — Софію? Сусідка бачила, каже, красуня. Це вона?
— Ні. Просто колега. Та й насправді нікого поки немає. Я тоді збрехав, щоб підбадьорити тебе. Вибач.
— Ну добре. А якщо з’явиться — якою вона має бути, твоя «та сама»?
Рома замислився.
— Скромною. Доброю. Розумною. І щоб любила тебе. І Графа. І Бурка.
Матір усміхнулася.
— Ох, сину, головне, щоб любила тебе. Тоді й нас усіх прийме. Навіть лисого кота з характером.
Він кивнув. Потім узяв повідець, покликав обох «звірів» і вийшов на вулицю. Усі троє весело пробігли подвір’ям, наче знову повернулися в той час, коли усе було просто — мати вдома, у ранці булочка, на руках цуценя, на плечі кіт, а попереду — все життя.
Матір дивилася у вікно й стискала кулак.
— Тридцять років, начальник відділу, а в душі — дитина. Дай тобі, Боже, справжнє кохання, сину… І щоб полюбила вона вас усіх одразу. І Графа. І Бурка. І матір.