Станіслав Андрійович, або просто Стас для рідних та колег, недавно очолив відділ у великій компанії у Львові. Підвищення було заслуженим — працьовитий, спокійний, пунктуальний. Він не гнався за званнями, але йшов упевнено. Від колег прийняв вітання стисло: ледь посміхався, подякував і обіцяв робити все для команди.
Найбільше раділа його мати, Ганна Василівна. Саме вона колись водила сина по лікарях, шукала репетиторів, купувала йому шкільні підручники й відкладала з пенсії на його навчання. Вона ж наполігa, щоб він пригостив колег домашніми стравами — паляницями, салатами, варениками. Хоча Стас спершу відмовлявся, зрештою погодився: не хотів засмучувати маму.
У день святкування він заїхав до неї по їжу. Та якраз мала прийом у лікаря, тож лишила все в холодильнику — готове й запаковане. В обідню перерву Стас вирішив не носити все сам і попросив новеньку співробітницю Олену допомогти. Вона з радістю погодилася.
Олена, білява з карими очима, була з тих жінок, на яких усі звертають увагу. В офісі про неї шепотіли: мовляв, до Стаса небайдужа, часто посміхається, шукає привід поговорити…
Вони зайшли до маминої квартирки — невеликої, але затишної. Стас відчинив холодильник і почав діставати контейнери. Олена сіла на стілець, оглядаючи кімнату:
— Як же тут затишно… Справжній рідний дім. А це хто?
З кімнати вибігла чорна собачка й загарчала на незнайомку.
— Це Циганка, — пояснив Стас, беручи її на руки. — Не бійся, вона ласкава.
— Циганка? Ну й ім’я… — скривилася Олена. — Нехай не чіпляється, а то роздеру колготки.
Стас замовк. Її гримаса його вразила. Та це ще не все — з коридору вийшов огрядний кіт, важливо потерся об ногу господаря.
— А це Барсик, — ніжно сказав Стас і дістав із холодильника рибу. — Зараз, любий, ось тобі обід.
Олена відступила до дверей.
— У вас тут цілий звіринець. У такій хатині й кіт, і собака? Це ж негігієнічно… шерсть, запахи… У твоєї мами нема алергії?
— А в тебе є? — тихо запитав Стас.
— Я? Та ні… не знаю. У нас ніколи тварин не тримали. Не люблю їх. Вони брудні…
Стас мовчазно складав пакети. Усмішка зникла. Олена стояла осторонь, раз по раз відганяючи собаку, яка хотіла обнюхати її туфлі.
— Ввечері прийду й виведу їх на прогулянку, — нарешті промовив Стас. — Мама буде сваритися, що я їх перегодую, але як їх не пожаліти?
— А ще й час на них витрачати… Ну, комусь же треба, — з єлеОлена пожмурилася, мов би їй щось потрапило в око, а Стас у цю мить остаточно зрозумів, що світ у нього вже поділений на тих, хто любить Барсика і Циганку, і тих, кому вони ніколи не стануть рідними.