Оксана накрила на стіл, приготувала запашний борщ, спекла рум’яні пиріжки з картоплею та грибами — змалку була певна, що шлях до чоловічого серця лежить через кухню. Вона старанно доглядала, сподівалась, вірила. П’ять років шлюбу — і нічого. Ані дитячого сміху, ані першого слова. Лікарі розводили руками: “Ще не все втрачено”, — а чоловік і слухати не хотів про обстеження. Дмитро ставав все далі — грубим, холодним, чужим. А свекруха щоразу навішувала на Оксану провину.
— Ти мені онуків не даси, бо нездатна, — кричала Ганна. — Мій син здоровий, це ти в молодості гуляла!
Оксана плакала в подушку. Обійшла лікарень десятки, пройшла процедури, здала аналізи. Та все марно без Дмитра. А той лиш відмахувався — виходив, гримаючи дверима, й кричав, що їх нічого не пов’язує, окрім кредиту за хату.
Та вона все ще вірила.
…Того вечора, як завжди, Оксана чекала його з роботи. Повітря було наповнене ароматом свіжого хліба, але замість привітання почула:
— Що за безлад на кухні? — буркнув Дмитро, позираючи на брудний посуд.
— Я готувала… — почала вона, але він перебив.
— Неважливо. Сідай. Треба дещо сказати.
Серце Оксани забилось частіше.
— Усе це… — він обвів рукою кімнату. — Усе, що між нами… безглуздя. У мене є інша. Ми кохаємо одне одного. Подаю на розлучення.
Вона застигла. Щойно на столі парувалися пиріжки, а тепер її життя розпадалося.
— А наші мрії? Плани? — прошепотіла Оксана.
— Тепер у мене інші плани. Я все ще хочу дитину. Але з іншою жінкою.
Він пішов. Назавжди.
Далі було як у квітній грі: суди, поділ майна, звинувачення. Ганна вимагала хату — адже її «золотий син» не отримав спадкоємця. Оксану ніхто не жалів. Навіть мати не могла втішити.
— Ти ще молода, — твердила їй Марія. — Усе попереду.
— А я більше не хочу ні кохання, ні чоловіків, — ридала Оксана. — Я розбита.
Але Марія не здавалася. Водила доньку по лікарях, витягувала з темряви, знову і знову переконувала не ставити на собі хрест.
Оксана здалася — лише заради матері. Знову лікарні, робота, рідкі зустрічі з подругами. Вона намагалася не згадувати минуле, жила, як уміла. І думала, що її серце назавжди закрите.
Аж поки не з’явився Василь.
— Я не питаю про минуле, — сказав він. — Я хочу будувати з тобою майбутнє.
— Але я можу не подарувати тобі дитину, — зізналася вона.
— Тоді візьмемо кота. А якщо захочеш — і собаку. Головне, щоб ти була поруч.
Вони почали жити разом. За пів року одружилися. Купили хату в іпотеку, завели кошеня. Оксана вперше за багато років знову сміялася. Вчилася бути щасливою — і в неї виходило.
Минуло п’ять років. У них народилися донька й син — Оленка та Петрик. Оксана навіть не вірила, що таке можливо. Вона любила, і була кохана. Жила в теплі й гармонії. І намагалася не згадувати минуле.
Але одного разу в місті вона натрапила на Ганну.
— Гарно виглядаєш, — з єхидством сказала та. — Нового багатенького знайшла?
— Я просто щаслива, — спокійно відповіла Оксана. — А ви як?
— Му— Ганна, іноді щастя приходить саме тоді, коли ти перестаєш його благати.