Похмурого лютневого ранку Наталка стояла бі́ля вікна, споглядаючи на мокрий асфальт, що проступав крізь залишки снігу. Погода була сірою, тихою, і ця тиша віддавала чимсь гнітючим. Її погляд ковзнув подвір’ям, дитячим майданчиком, де колись вона проводжала сина до армії, доньку — до школи. Тепер це були чужі діти, чужі родини, навіть чужі життя.
— Мабуть, ось вона — моя старо́вість, — прошепотіла Наталка. — Тиха, самотня, незапланована.
Величезний обідній стіл у вітальні стояв порожній. Той самий, за яким вони з Іваном мріяли вихідними нянчити онуків, варити борщі, збира́ти рідню. Але Іван пішов занадто рано. А онуки… Вони є, але живуть не поруч.
Оленка, донька, давно виїхала за кордон. Там у неї перспективи, робота, інше життя. Ма́му з собою не кликала. Андрійко, молодший, живе́ в місті, та на іншому його кінці́ — в елітному районі. Приїжджає. Інколи. Раз на місяць. Вихідними забирає на пару годин — чаю́ напитися, з дітьми побалакати. У нього близнюки́ — Сашко і Лесько, вже до першого класу пішли.
Серце Наталки боліло не від старості, а від порожнечі. Вона взяла старий альбом. Весільне фото: Іван — молодий, у білій сорочці, з гітарою в руках. Ох, як він співав… Як вона його кохала. Як усе тоді було інакше — живо, яскраво, насичено.
Різкий звук сповіщення вирвав її із спогадів. Соціальна мережа. Повідомлення від Марічки, шкільної подруги:
«Наталко, привіт! Я ювілей святкую, збираємо наш клас. Приходь обов’язково!»
Наталка вагалася. Що розповідати? Дім, пенсія, рідкісні дзвінки від дітей. Та все ж пішла. Все-таки ювілей. Вечір. На́года.
Сімо́ однокласників. Тепло, весело. Марія Степанівна, та сама Марічка, бігає з ку́хні — закуски, тости, спогади. Наталка допомагає, усміхається. Згадують лісові походи́, багаття, рюкзаки́, шкільні витівки. І раптом — дзвінок у двері.
— О, Юрко! Прийшов! — скрикнула Марія Степанівна і кинулася відчиняти.
У кімнату увійшов чоловік — статний, з благородною сивиною, вуса́ми, впевненою поставою. Він привітався, потиснув руки чоловікам і, усміхнувшись, звернувся до Наталки:
— Привіт, Наталко! Скільки літ, скільки зим!
Вона дивилася у вікно, не впізнаючи. І лише за мить — осяяння.
— Та це ж ти, Юрку! Ми ж з першого по п’ятий клас за однією парт— сиділи поруч, а потім ти поїхав до Житомира, — з теплом у голосі промовила Наталка.