Ображені онуки
Коли Оксана повернулася додому з доньками, ті одразу розридались. Дівчатка щойно прийшли від бабусі — і були глибоко пригнічені.
— Мамо, бабуся нас не любить… — хлипали вони навперейми. — Вона Дмитрику та Марічці все дозволяє, а нам — нічого! Їм подарунки, цукерки, а нам лише “не чіпай”, “не заважай”, “йдіть у іншу кімнату”.
Оксана стиснула губи. Серце їй ніби стиснули в жмені. Вона і раніше відчувала цю несправедливість, але почути таке від власних дітей було особливо важко.
Свекруха, Людмила Іванівна, ніколи не прихилялася до Оксаниних доньок. Зато дітей її рідної доньки — небожів Дмитрика та Марічку — боготворила. Їм усе, а іншим — крихти. Або й взагалі нічого.
Колись Оксана намагалася не звертати уваги. Заспокоювала себе, що бабусі важко, що вона має непростий характер. Але з роками ставало очевидніше: для Людмили Іванівни онуки діляться на “своїх” і “чужих”. І навіть рідна кров — якщо вона від “не тієї” жінки — не мала ваги.
Дівчата розповідали, як бабуся лаяла їх за голосний сміх, а потім, за п’ять хвилин, дозволила Дмитрикові запускати машинки по підлозі, хоча він галасував набагато більше. Або як поставила на стіл торт і запропонувала його “гостям”, а рідним онучкам — лише чай.
Найжахливіше трапилося, коли бабуся відправила Оксаниних доньок додому самих. По холодній дорозі, через пустир. Їм було по сім років. Вони боялися собак, тремтіли від холоду. А Людмила Іванівна навіть не подумала подзвонити батькам.
Коли Оксана дізналася про це, не стримала сліз. Подзвонила свекрусі, та лише сердито буркнула у відповідь:
— Потрібно бути самостійними. Я в їхньому віці вже на ринок ходила.
Після тієї розмови чоловік Оксани, Андрій, вперше серйозно посварився з матір’ю. Він не кричав. Просто сказав:
— Мамо, якщо ти не можеш бути бабусею для всіх онуків, краще не бути нею взагалі.
Минуло кілька років. Дівчатка підросли, стали розумними та добрими. І вже давно не просилися до бабусі. А Людмила Іванівна… постаріла. Її все частіше відвідували лікарі, таблетки замінили солодощі, а телевізор — спілкування.
Вона намагалася покликати до себе онуків. Подзвонила Дмитрикові — той був зайнятий, Марічка зсилалася на навчання. Тоді вона згадала про “не своїх”.
— Хай прийдуть, приберуться, продукти принесуть. Я ж їм бабуся…
Оксана вислухала, замовкла і відповіла:
— Ви їм бабуся? А вони вам — хто? Пам’ятаєте, як ви їм сказали: “Я вас не кликала”? Так ось, вони і не прийдуть. Бо добре це запам’ятали.
Телефон замовк. А в будинку бабусі знову стало тихо. Тільки тепер — надовго. І без надії.