Той самої днини
Все почалося з того, що Оксана проспала. Не на півгодини — вона прокинулася о пів на десяту, хоча зазвичай о восьмій вже стояла на зупинці з термосом і сонним поглядом. Серце різко провалилося в безодню, ніби хтось вирвав із-під її буденності весь фундамент. Телефон не зарядився — шнур, як на зло, випав із розетки. У крані зникла вода: планова відключка, про яку вона, звісно, забула. На кухні — тріск, дзвін: розбилася її улюблена чашка з написом «Не здавайся». Залишилися уламки й тиша.
Та сама, густа, настирлива тиша, від якої дзвенить у вухах. Коли дім не шумить, а видихає. І ти теж видихаєш — не від полегшення, а тому що більше не можеш тримати це всередині.
На роботу Оксана, звісно, запізнилася. Увірвалася в офіс із розкуйовдженим волоссям, без жодної косметики на обличчі та з забрудненим рукавом пальта. Колеги озирнулися. Хтось хмикнув, хтось відвів погляд, увійшовши в роль надзвичайно зайнятої людини. Начальниця зідхнула так, ніби Оксана вдесяте підвела не лише її, а й усю Всесвітню спільноту. І день пішов наперекіс — ніби за нитку дёрнули, і все розійшлося по швах.
Оксана не виправдовувалася і не скаржилася. Просто сіла за комп’ютер і відкрила потрібну папку. Але всередині свербіло від безсилля, наче під тонкою блузкою, яку носити треба, але дискомфортно до нестями. Світ навколо ніби шепотів: «Так не мало бути. Ти ж знаєш».
Після обіду подзвонили зі школи: у сина — сутичка з учителькою. Погрожують комісією, вимагають пояснювальну, звучать слова про «серйозні наслідки». Потім — смс від банку: карта в мінусі, остання оплата не пройшла. А далі — повідомлення від сусідки з фото: «У тебе тече?» На стелі пляма, наче рана, що поволі розповзається по тілі її життя.
До вечора Оксана сиділа на холодних сходах біля під’їзду. Колготки прилипли до ніг, пальці дерев’яніли. Плечі опущені, сумка роззявлена, наче відкрита душа, вичерпана до краю. День не просто не вдався — він ніби перевіряв її на міцність, тиснучи, як на забите місце.
І тоді поруч зупинилася дівчинка. Маленька, тоненька, з величезним рюкзаком і криво застібнутими окулярами.
— Тіточко, вам дуже погано?
Оксана підвела голову. Хотіла відмахнутися, промовчати, але не змогла. Питання звучало щиро, без прихованого осуду.
— Погано, — зізналася вона.
Дівчинка присіла. Дістала з рюкзака яблуко — трохи м’яте, але чисте. Подала обома руками.
— Мама каже, якщо комусь погано — треба поділитися. Навіть трохи. Навіть яблуком.
Оксана взяла. Відкусила. Солодке, з ледь помітною кислинкою. Запах нагадав початок вересня і шкільну лінійку. У грудях щось відпустило. Не біль — просто шум. Він затих.
— Дякую. А тебе як звати?
— Марійка. А вас?
— Оксана.
— Не журіться, тіточко Оксано. Все ще буде добре. Просто зараз — не дуже.
Оксана кивнула. ЛеДівчинка пішла, але тепер її голос дзвенів у Оксаниній голові, наче маленький дзвіночок, що нагадував: навіть у найчорніші дні світло знайде шлях.