Сімейна розмова
Ганна розпочала грандіозне прибирання, поки її донька Марічка гостювала у бабусі з дідусем у невеличкому містечку під Івано-Франківськом. Вона вимила вікна до дзеркального блиску, вичистила килими, зітерла пил з кожної полиці. Раптом тишу перервав дзвінок телефону. Дзвонила Марічка, її голос тремтів від сліз:
— Мамо, забери мене додому, будь ласка!
— Донечко, що трапилося? — схвилювалася Ганна, відчуваючи, як серце стиснулося від поганого передчуття.
— Покликай бабусю!
За мить у трубці почувся голос Оксани Іванівни, матері Ганни.
— Мамо, що там у вас коїться? — майже кричала Ганна.
— Ой, Галю! Це все наша невістка! Ти собі й уявити не можеш, що вона влаштувала! — Оксана Іванівна, важко зітхнувши, почала розповідати. Ганна слухала, і з кожним словом її обличчя все більше каменіло від обурення.
— Твоя донька — справжня нахабниця! — заявила Тетяна, дружина брата Ганни, з отруйною усмішкою. — Ніяких манер! Приїхала в гості й лазить по чужій холодильнику! Скуштувала шматок торта й йогурти, які я купила своїм дітям! Тож, будь ласка, відшкодуй мені збитки. Ввечері зайду за грішми.
Стосунки Ганни з Тетяною ніколи не були теплими. Сім років тому її брат Василь одружився з Тетяною, і цей вибір викликав бурю обурення в родині. Тетяна була на десять років старшою за Василя, та ще й з трьома дітьми від попереднього шлюбу.
— Сину, навіщо тобі це? — причитала Оксана Іванівна. — Вона старша, з трьома дітьми! Невже не знайдеш ровесницю, без такого багажу?
— Чужих дітей не буває, мамо, — обурювався Василь. — Її хлопчики чудові, ми вже подружилися. А Тетяна — чудова, ти просто її погано знаєш. Впевнений, вона тобі сподобається!
Ганна теж не розуміла вибору брата, але втручатися не стала. Василь дорослий, нехай сам вирішує, з ким йому жити.
Перша іскра конфлікту спалахнула, коли Василь привів Тетяну знайомитися з батьками. Оксана Іванівна і Микола Петрович постаралися заради сина: накрили стіл, купили майбутній невістці подарунок. Але наприкінці вечері Тетяна приголомшила всіх питанням:
— А заповіт ви вже склали?
Оксана Іванівна здивувалася:
— Навіщо? Ми з чоловіком чудово себе почуваємо і плануємо жити ще років двадцять, як мінімум.
— Просто про таке треба думати завчасно, — не зніяковіла Тетяна. — Щоб потім діти й онуки не сварилися через спадщину. Квартира у вас розкішна, в центрі міста, з ремонтом. Дорого коштує, мабуть. Не хотілося б, щоб нас обділили, розумієте.
Василь зробив вигляд, що нічого не чув, але Оксана Іванівна одразу подзвонила Ганні:
— Галю, ти уявляєш? Прийшла в наш дім і вже господарює! Запитує, на кого ми заповіт склали! Навіщо Василеві така дружина?
— Не лізь, мамо, — порадила Ганна. — Нехай сам розбирається. Кожен вчиться на своїх помилках.
Весілля було скромним, що сильно засмутило Тетяну. Після весілля вона не стрималася, дорікаючи свекрусі:
— Могли б і розгулятися заради єдиного сина! Це не весілля, а якісь поминки! Ні ведучого, ні пристойного ресторану — зняли дешеве кафе, запросили тридцять людей і задоволені? Я навіть сукню купити не змогла, довелося брати в оренду!
Оксана Іванівна спалахнула:
— А чому ми з батьком маємо за це хвилюватися? Ви з Василем дорослі, на весілля заробляти треба самім, а не випрошувати в родичів. До речі, чому твоя мати не допомогла?
— Моя мати — пенсіонерка, — відсікла Тетяна. — Звідки в неї гроші? А ви з чоловіком обидва працюєте, не повірю, що в вас немає заощаджень!
Тетяна сварилася не тільки зі свекрухою. З Ганною у неї теж усе йшло наперекосяк. Вона відверто заздрила золовці, і кожна зустріч закінчувалася колкостями:
— І як твій чоловік відпускає тебе на роботу в такому вигляді? — шипіла Тетяна, оглядаючи Ганну з ніг до голови. — Де ти у нас працюєш? У салоні краси? І що, клієнтів-чоловіків так обслуговуєш?
— А що не так з моїм виглядом? — парирувала Ганна. — Я короткого не ношу, на відміну від тебе. А чоловік мені довіряє, тому й відпускає спокійно.
— Ну не знаю, — їдко кидала Тетяна. — Губи накачані, вії нарощені… Заміжня жінка має виглядати скромніше. Бери приклад з мене — я Василеві ніколи не даю приводу для ревнощів. Правда, любий?
Тетяна славилася своєю безцеремонністю, живучи за принципом: «Нехай іншим буде гірше, аби мені було добре». Вона могла серед ночі привезти своїх трьох синів до свекрухи чи Ганни й залишити їх:
— Нам з Василем потрібен час удвох, — заявляла вона. — Вдома з дітьми ніякого спокою. Вранці заберу.
Спочатку і Ганна, і Оксана ІванівнаТетяна відповіла лише цим сміхом, що лунав, ніби скло, що тріскається під невидимим натиском минулого.