Дарунок порятунку: як зустріч на зупинці повернула до життя мою доньку
Коли в нас із Дмитром народилася дівчинка, увесь персонал пологового будинку не переставав нею захоплюватися. Вона й справді була — ніби зі смальтівки: маленьке обличчя з правильними рисами, носик-гудзик, вуха, ніби вирізані, а очі… очі були особливі — блакитні, чисті, дивилися прямо в душу, ніби вже розуміли у цьому світі все.
Спочатку все йшло добре. Донечка тримала головку вже за два місяці, а за чотири — тягнулася на ніжки. Ми раділи її успіхам, будували плани, навіть не підозрюючи, яка біда вже сховалася поруч. Коли малій виповнилося півроку, у неї на шиї з’явилася дивна шишка. Велика, туга. Лікарі лише плечима знизували — ніхто нічого певного не казав. Ми робили компреси, натирали мазями, обивали кабінети — все даремно. Донечка стала вередливою, майже не їла, плакала безперестанно, вночі не спала. Я годувала її на руках до світанку. А лікарі — усе гаразд, мовляв. Кров у нормі, аналізи чисті.
Я пішла до знахарок — нічого. У мене починався жах.
Коли донечці було півтора роки, трапилося те, що я називаю дивом. Ми з нею того дня поїхали до моєї мами. На зупинці стояли довго — автобус запізнювався. Дівчинка сиділа в колясці, сумна, блідна. І раптом до нас підійшла жінка. Міцна, з косою, заплетеною вінком, у вишиваній сорочці. З українським типом обличчя, з блакитними очима, з простим і водночас неймовірно щирим поглядом.
Вона подивилася на донечку і сказала з болем:
— Бідолашна дитина. Бідна ти, матір. Не їсть, не спить, мучиться?
Я кивнула. А вона раптом:
— Я таких лікую. Незабаром вона в тебе зовсім згасне. Якщо хочеш врятувати — приходь до заходу сонця. Я — баба Олена. Живу ось тут, за рогом. І яєць з десяток візьми, свіжих.
Сказала — і відійшла у кінець зупинки. Стояла, відвернувшись, ніби відчувала, що я вагаюся. І я справді вагалася. Чергова знахарка? Виманить гроші, налякає, піде. І все ж… щось мене кольнуло. Ніби я відчула: якщо не піду — ніколи собі цього не пробачу.
Мати, коли почула, лише кивнула:
— Іди. Раптом справді допоможе. А якщо забагато захоче — скажеш «ні».
Я пішла. Купила яйця, прийшла за вказаною адресою. Невеличка хата з блакитними віконницями, квіти під вікнами, у дворі виноград і манеж, у якому гралася дівчинка років трьох.
— Прийшла, все ж, — вийшла баба Олена. — А я вже думала — не прийдеш. Не люблю нав’язуватися, але тут серце не відпустило. Ось, Марійку вилікувала — із Житомира привезли, за місяць уже на ноги стала.
Марійка, почувши похвалу, плескала в долоні й намагалася встати, тримаючись за прути. Жива, сяюча дитина.
— Ходімо до хати, — запросила баба Олена. Я завмерла.
— А скільки ви берете?
— Жодної копійки, — махнула вона рукою. — Хто що дасть. Я добра за гроші не роблю. Шкода мені дітей. Дорослих не лікую — нехай пожинають, посіяли. А діти — невинні.
Ми сіли в хаті. Я посадила донечку на килимок, а баба Олена взяла яйця й почала викачувати — від ніг угору, по спіралі, по суглобах, по голові. Шепотіла, ніби з вітром говорила: «Вийди, ломото-сухото, з болючого тіла, з білої кістки, з червоної крові…» Донечка уважно дивилася, намагалася схопити яйце.
Потім яйця розбили у склянки з водою. Під сонячним промінням на вікні на кожному жовтку виступив чіткий хрест, а в білку булькотіли бульбашки, немов маленькі фонтанчики.
— Бачиш? — показала баба Олена. — На смерть зроблено. Не бояться люди Бога. Так, важко тобі було. Але нічого. Дитину витягнемо.
— Хто зробив? — запитала я.
— Не скажу тепер. Скільки разів хотіла — стільки лиха потім було. Нехай Господь розбирається. Моє діло — рятувати.
Ми пройшли три курси — по десять днів кожен, з перервами. Спочатку зникли хрести, потім бульбашки. І донечка почала змінюватися. Спала краще, їла, сміялася. Щічки почали рожевіти.
— А ви ці яйця з’їдаєте? — якось запитала я.
— Борони Боже, — засміялася вона. — Свиням віддаю. Вони не бояться.
Потім вона розповіла, як отримала дар. Від матері. А їй — від їїньої. У неї була зла сестра, яка хотіла дар, але мати передала його Олені — бо знала: доброта важливіша за силу. Сестра намагалася викрасти молитву, але нічого не вийшло. Дар — не слова, а серце.
Поки ми лікувалися, Марійка навчилася ходити. Її очі сяяли. Потім вона поїхала — батько забрав. Привіз натомість десятки ящиків із полуницею, варення, мед.
— Бачиш, як подякував, — зітхнула баба Олена. — А я дівчинку в серці залишила.
І ось одного дня — усе. Після останнього викатування — наяйця стали чистими, а моя донечка — здоровою.
А тепер, коли вона вже доросла, я кожного дня дякую долі за ту зупинку, де нас зустріла баба Олена.