Українська варіація:
Двері у стару хрущовку в одному з київських районів відчинилися майже одразу — ніби господиня вже дочекалася гостя. На порозі з’явилась худуща бабуся років вісімдесяти з проникливими, жвавими очима.
— Добридень, — ввічливо промовив молодий чоловік, ледве посміхаючись.
— І тобі здоров’я, сину, — кивнула стара. — Заходь, не стої на сквозняку. З соцслужби чи звідки?
— Ні, бабусю. Я — із компанії, що водоочисткою займається. Встановлюємо новітні фільтри. З ними вода з-під крану стає, як кринична — чиста, як у давнину, коли з річки без страху пили.
— Ого! — бабуся підняла брови. — Значить, водяник ти, коли воду чистиш? Справа добра. Проходь.
Хлопець оакуратно витер черевики об потертий килимок і переступив поріг.
— Можна не роззуватися? — спитав він, дивлячись на вимитий лінолеум у передпокої.
— Звісно, не турбуйся, донька в мене помиє. Молода вона, а я вже стара. Не до прибирань мені.
— Та годі вам, бабусю! Ви ж ще огірчик! Навіть рум’янець на щоках! — вимовив хлопець із звичною брехливою ввічливістю. — А де кухня? Хочу показати, як працює.
— Ой, підлещуєш, але приємно. Я ж себе в дзеркалі років із десять не бачила — донька повісила їх так високо, що мені й маківки не розгледіти. Ходімо, покажу тобі твоє «поле чудес».
Кухня була крихітна, але охайна. Чайник блищав, на підвіконні — дві-три герані й блюдце з м’ятою. Бабуся сіла, а хлопець почав діяти: відкручував, закручував, наливав воду у баночки, демонстрував фільтри й радісно пояснював різницю між «брудною» та «очищеною» водою.
— Куплю твій фільтр, — раптом сказала бабуся. — Та спершу вип’ємо чаю. Самоті не люблю — не смачно. А з людиною — чай, як мед. П’ять хвилин, не більше.
Хлопець задумався, та згодився. Бабуся спритнокип’ятила фільтровану воду і заварила чай — духмяний, з незвичайними нотками.
— Родина в тебе є, сину? — спитала вона, розливаючи по чашках.
— Ні, самотній.
— І слава Богу. Рано тобі ще дітей. Чай смачний?
— Дуже. Де такий берете? Я б і собі придбав.
— Мені його русалки на день народження дарують, — усміхнулася бабуся.
Хлопець хитренько посміхнувся і жартівливо:
— А ви чого доброго так у квартири пускаєте? Нині часи — ошуканців, як мух.
— А чого мені боятися, сину? Свого вже не боюся. У мої літа вже я людей лякати маю, а не тремтіти. А тим паче таких, як ти.
У цю мить хлопець відчув дивну легкість у голові. І… розговорився:
— Та кому ця вода потрібна! Я ці фільтри по п’ять гривень купую, а продаю за сотню. А часом і воду «підфарбовую», щоб ефект був. Так більше платять. От і ходжу по бабусях, кашу розвожу…
Сам не зрозумів, як це вирвалося.
— Ось і добре, — кивнула бабуся. — Чай у мене, як казала, чарівний. Русалки збирають. Хто його п’є — той брехати не може.
Хлопець схопився.
— Що за… що ви зробили?!
— Та нічого особливого. Ти ж сам казав, що водяник. От тепер і справді ним станеш. Нашого річкового завалило — сам не справляється. От і будеш йому допомагати: воду чистити, рибу годувати, за очеретом дивитися. Десять років відпрацюєш — може, людський вигляд повернеш. А поки що — ласкаво просимо до стихії води.
Хлопець не встиг і скрикнути, як став перетворюватися на краплю, потім на димку, потім на легку хмарку, яка миттєво зібралася у сріблястий струмочок і плеснула у мідний таз.
— От і добре, — промовила бабуся, виливаючи воду у раковину. — Влаштувався хлопчина. Мрії збуваються. Ось той, що лічильник ставив — тепер блискавки направляє. Стихія повітря. А ти — води. Познайомитесь.
Вона поставила чашки у мийку, тихесенько приспівуючи. Потім глянула на себе у потемніле скло шафи.
— Чому не відбиваюся, чому не відбиваюся… — передражнила вона колишнього «продавця».
— Та тому що старша за всі дзеркала у цьому будинку. Років із триста, не менше. Донька знає, то й повісила високо — щоб не лякати. Не кожна правда зранку потрібна людям. А я — живу. І лад наводжу. Бо стихії безладдя не люблять.
Бабуся підійшла до вікна, глянула на небо і знову усміхнулася:
— Справедливість буває. Навіть якщо її чаєм заварювати…