Сумка, що змінила все: випадкова зустріч після розлучення та порожнечі
Соломія поверталася додому з вечірки. Трохи посиділи з подругами в кав’ярні, побалакали про життя. Усі, крім неї, були одружені, тому розійшлися досить рано. До особистого життя Соломії ніхто не ліз — нещодавно вона пережила болісний розлучення. Ще добре, що дітей не встигли завести…
Вона йшла тихою, майже безлюдною алеєю через парк. Ще не зовсім стемніло, а ліхтарі вздовж доріжки світили яскраво. Раптом ззаду почулися кроки. Соломія прискорила крок — хотілося швидше вийти на оживлену вулицю. Але не встигла.
Хтось різко здер її сумку з плеча. Та зісковзнула і зникла у темряві. Соломія зупинилася… і несподівано засміялася.
— Дівчино, з вами все гаразд? — здивовано запитав чоловік, який з’явився назустріч. — Потрібна допомога? Може, швидку?
Він явно не розумів, чому вона сміється після пограбування.
— Усе нормально, — відповіла Соломія. — Мене щойно пограбували.
— Як пограбували? Треба дзвонити! Поліція, охорона — що завгодно!
— Не варто. Нехай люди займаються своїми справами. У сумці було зовсім нічого — дзеркальце та помада. Телефон у кишені. Уявляєте розчарування грабіжника?
Тепер засміявся і він.
— Може, сумка дорога?
— Та ні. Дешева. Купила її племінниці на п’ятнадцятиріччя, а сьогодні раптом вирішила “вигуляти”. Виходить, подарунок знову шукати…
— Проведемо вас до виходу? Я б сам краще пішов іншою дорогою — раптом той самий злодій вирішить і мене привітати.
— Підемо разом. Тут усього кілька десятків метрів.
— Ну ось і все, до зустрічі.
— А ми ще побачимось?
— Сподіваюся. Я — Богдан.
— Соломія. Дякую, що провели.
Вони обидва знову засміялися — і розійшлися.
— Бодь, де ти так довго був? Я вже почала хвилюватися, — почувся голос його матері, коли він повернувся додому.
— Мам, я тепер буду приходити пізніше. Приблизно як сьогодні.
— Щось трапилося?
— Ні, усе гаразд. Просто трохи затримався. Приніс усе, що просила.
— Дякую. Ти б не приходив кожен день, твоя Оксана, мабуть, не в захваті…
— Не хвилюйся. Ти зараз не можеш виходити, от я і допомагаю. Коли тобі в лікарню? Треба відгул взяти.
— Швидше б цей гіпс зняли…
— Поки тобі не можна навантажуватися. Я все зроблю. Час вечеряти.
— Я приготую…
— Сиди, мам. Усе сам.
Вони повечеряли, і Богдан пішов. Усю дорогу він думав про Соломію. Про випадкову зустріч. Про той сміх у парку.
З Оксаною його вже ніхто не чекав. Місяць тому мати впала, зламала ногу — а в той же день він з дружиною збирався на весілля її двоюрідної сестри в інше місто. Але плани розвалилися — мама потребувала терміБогдан повернувся до того самого парку наступного дня, і доля знову подарувала йому зустріч із Соломією, яка стояла біля лавки з новою сумочкою в руках.