Несподівана зустріч: правда, яка розкрила очі
Марійка вирушила у відрядження до Львова. Заселилась у готель і одразу поринула у роботу — зустрічі, переговори, термінові справи. Вночі, ледве тримаючись на ногах від втоми, вона написала чоловікові:
— У мене все добре. Дуже втомилась. Піду спати.
Богдан відповів одразу:
— Я теж. У батьків замотався, ремонт — не жарти.
Прийнявши ванну, Марійка лягла у ліжко й швидко заснула. Але вранці, вийшовши з номера, зустріла людину, яку найменш очікувала побачити.
— Богдане?! — скрикнула вона. — Що ти тут робиш?
— Сюрприз! — нерішуче посміхнувся він. — Вирішив несподівано навідатись…
Але договорити не встиг. Двері її номера відчинилися, і на порозі з’явився Тарас — колега, з яким її пов’язувало набагато більше, ніж робота.
Марійка не вірила власним очам. Вона ніколи не думала, що піддасться роману, але не змогла встояти перед уважним і чемним Тарасом. Богдан — вічно зайнятий, холодний і байдужий. Їхній син-підліток Ярик давно віддалиться. Марійка почувалася самотньою і непотрібною.
А тут — молодість, захоплення, увага. Тарас був молодшим, неодруженим. Його щирі компліменти та закоханий погляд підіймали її самоповагу. У відрядження вони поїхали разом, хоча чоловік і не цікавився, куди й навіщо вона їде. Сам збирався до батьків — «допомагати з ремонтом».
Того вечора вони засіли у готель, гуляли, вечеряли, почувалися вільними. На ніч Марійка залишилася у Тараса. Чоловікові вона написала, що втомилася й лягає спати. А вранці…
…на сходах вони зіткнулися — Богдан виходив із сусіднього номера, а поруч із ним була ефектна білявка років двадцяти семи.
— Що тут відбувається?! — вибухнули обидва.
— Ти ж у батьків! — спалахувала Марійка.
— А ти — у колеги?! — закричав Богдан. — Чому він тебе називає «кохана»? Ти ночувала у нього?
— А ти? Хто така Оксана?!
— Вона живе у цьому місті. Я до неї й приїхав. А тепер — збирай речі! Ми їдемо.
У цю мить Марійці прийшов смс від Тараса:
«Я поїхав. Розбірки — не моє. Щасти».
З тремтячими руками вона зібрала речі. Дорога додому була тортурами. Богдан без кінця читав їй нотації:
— Не думав, що ти на таке здатна. Ти ж мати, дружина! Це підло…
— Підло? А ти? Ми обоє винні, Богдане. І якщо чесно, я не впевнена, що є сенс зберегти цей шлюб.
— Я не хотів розлучатись. Просто… захотілося чогось нового. Але я готовий забути все. Заради сім’ї. Заради Ярика.
Марійка мовчала. Вона розуміла: кохання більше немає. Якби воно було — не сталося б ні її зв’язку з Тарасом, ні його з Оксаною.
— Ми не любимо одне одного, — нарешті сказала вона. — Це вже не сім’я. Подвійна зрада — це кінець. Розійдемося по-доброму. Квартиру поділимо. Ярик усіх зрозуміє.
Богдан важко зітхнув:
— Як же так… Не думав, що ти так легко погодишся. Гадав… будеш боротися. Плакати, благати. А ти…
— Усе минуло, Богдане. Не тримаю зла. Просто ми вже не ті.
— Гаразд. Нехай квартира залишиться вам із Яриком. Я поживу на оренді, потім куплю. Не біда.
Марійка здивувалась. Щедрість чоловіка була несподіваною. Не те щоб він був скупим, але такий вчинок — рідкість.
— Дякую, Богдане.
Минув рік.
Марійка поверталася з роботи. Осінь, опале листя, легкий вітерець. Вона обожнювала цю пору року.
— Марійко! Привіт! — почувся знайомий голос.
— Богдане? Привіт. Що ти тут робиш?
— Був неподалік, вирішив прогулятися. Як справи? Як Ярик?
— Усе добре. У нього дівчина з бузковим волоссям… Мода, мабуть. Іноді приходять у гості. А ти як?
— Сам. Працюю, збираю на іпотеку. Часто згадую тебе… Пам’ятаєш, як ми на морі заблукали, а потім пили шампанське на пляжі?
— Пам’ятаю… Все пам’ятаю, Богдане.
Вони довго гуляли алеями. І раптом усі образи відступили. Лише він і вона. Без претензій. Без болю.
— Марійко, я сумував… Але боявся тобі сказати. Думав, відмовиш.
— Я теж сумувала, Богдане. Хоча й думала — от вона, свобода. А насправді… порожнеча.
— Підем додому? — тихо спитав він.
— Підем, рідний. Спробуємо все спочатку. І може, разом нянчитимемо онуків… навіть від дівчини з бузковим волоссям.
Марійка засміялася й простягнула йому руку.
Почати спочатку… Іноді саме це й потрібно.