Ні якої дачі не буде!
Яна лише вставила ключ у замок, коли відчула — щось не так. Квартира була не порожня. З кухні лунали голоси. Один — чоловічий, інший — жіночий, старший. Значить, свекруха навідалася. Яна скривилася. Відносини у них були напружені: зовні ввічливі, але з постійними доганами та настановами. Яна не хотіла зустрічатися віч-на-віч. Вирішила вийти з дому, пройтися до крамниці — нехай сидить сама, поки не піде.
Але, зробивши крок у коридор, вона завмерла. Почула розмову чоловіка з матір’ю. Щось у їхньому тоні здалося підозрілим. Прислухалася — і те, що донеслося до її вух, приголомшило.
— Нічого, скоро Яринка погодиться на дачу, — спокійно говорив Максим.
— Головне, щоб на тебе оформила, — додала свекруха. Яна мимоволі підняла брови. Серйозно?
— Не знаю, як її переконати, але подумаю. Та й якщо не вийде — все одно в шлюбі купимо, ділитимемось. А її квартира при розлученні їй залишиться — це несправедливо. Ми вже два роки в мене живемо, я теж маю право на щось.
Яні стало холодно. Яке розлучення?..
— Звісно, я теж так вважаю. Ти ж з Мар’янкою тоді зможете взяти щось більше. Як у вас із нею?
Яка ще Мар’янка?..
— Та нормально. Вона, звісно, хоче, щоб я швидше розлучився, але я їй пояснюю — треба почекати. Ось купимо дачу — одразу подаю на розлучення. Яні скажу, що гроші на моєму рахунку надійніше, умовлю її перевести все туди. Вона ж довірлива.
Яна вчепилася в стіну. У вухах дзвеніло. Перед очима промайнуло все — від першої зустрічі до недавнього візиту до агента, де вона хотіла зробити «сюрприз» — почати продаж своєї квартири, щоб купити дачу. А торт, куплений по дорозі додому, досі стояв у пакеті.
Мати була права. Не продавати. Квартира — її захист.
Яна мовчки пішла у спальню. Дістала валізу, почала складати речі. За хвилину у дверях з’явився Максим.
— Яно? Ти вже прийшла? Що ти робиш?
— Що я роблю? — її голос тремтів. — Квартиру мою захотіли? На тебе оформити, так? А от фіг! І ремонт я робила за свої — у мене всі електронні чеки! І все, що купили, поділимо. Вважай, що подарунок скінчився.
Свекруха, почувши її тон, одразу ж відступила. Максим почав викручуватися, мямлити, заперечувати все. Але було вже пізно.
І тоді Яна згадала все спочатку.
Коли їй виповнилося двадцять, батьки подарували їй однокімнатну квартиру. «Це твоя опора, — казала мати. — Ніколи не продавай її. Хай у тебе завжди буде куди повернутися». Тоді це здавалося зайвим, але тепер… Тепер кожне слово звучало як пророцтво.
З Максимом Яна познайомилася через рік після закінчення навчання. Закохалася. Почали жити разом. Він наполіг, щоб вона переїхала до нього — «чоловік має приводити жінку у свій дім». Яна здала свою квартиру, гроші ділила: частину на спільні витрати, частину — на ощадний рахунок.
Потім — весілля. Гроші від гостей пішли на ремонт у квартирі Максима. Мати знову хвилювалася — навіщо вкладатися у чуже? Але Яна відмахнулася: «Я ж тут живу».
Потім настав спад. Максим став холоднішим, дратувався, затримувався. А потім, ніби за командою, знову став уважним, турботливим. Квіти, компліменти. І розмови про дачу — свіже повітря, шашлики, діти. Він тонко тиснув: «Твоя квартира — однушка. Ми потім ще купимо, а зараз потрібна дача».
Яна майже погодилася. Хотіла порадувати чоловіка. Навіть зайшла до ріелтора у вихідні й купила торт. Але повернулася додому й почула все.
Чоловік і його мати вже ділили її майно. Планували, як залишити її з нічим. Як втягнути її гроші в угоду, а потім — розлучення.
Сліз не було. Лише холод. Холод зради.
Тієї ж ночі Яна зібрала речі й пішла. Батьки підтримали. Мати обняла, нічого не сказала — просто була поруч.
Яна повернулася у свою однокімнатну. Пройшлася кімнатою, торкнулася стін, глянула у вікно. Потім сіла на підвіконня й прошепотіла:
— З тобою я точно не розлучуся. Ти — найвірніше, що в мене є. А у цьому світі вірність — на ваВона обійняла себе руками і твердо пообіцала: “Тепер я знаю — моя сила в тій мудрості, що дала мені ці стіни”.