Ніякої дачі не буде!
Олена лише вставила ключ у замок, як відчула — щось не так. Квартира була не пуста. З кухні лунали голоси. Один — чоловічий, інший — жіночий, вже немолодий. Значить, свекруха навідалася. Олена наморщилася. Їхні стосунки завжди були напружені: зовні ввічливі, але з постійними докорами та повчаннями. Вона не хотіла зустрічатися віч-на-віч. Вирішила вийти, пройтися до магазину — нехай сидить сама, поки не піде.
Але, зробивши крок у коридор, вона завмерла. У її вуха врився розмову чоловіка з матір’ю. Щось у їхньому тоні здалося підозрілим. Прислухалася — і те, що почула, приголомшило.
— Не переймайся, скоро Оленка погодиться на дачу, — спокійно говорив Андрій.
— Головне, щоб на тебе оформила, — додала свекруха. Олена мимоволі підняла брови. Серйозно?
— Не знаю, як її переконати, але подумаю. Якщо не вийде — все одно купимо під час шлюбу, поділимо. А її квартира після розлучення залишиться їй — це нечесно. Ми вже два роки живемо в мене, я теж маю право на частину.
Олені стало холодно. Яке розлучення?..
— Звісно, я з тобою згодна. Ти з Марічкою зможете взяти щось більше. Як у вас справи?
Яка ще Марічка?..
— Та нормально. Вона, звичайно, хоче, щоб я швидше розлучився, але я пояснюю — треба почекати. Ось купимо дачу — тоді й подамо. Олені скажемо, що гроші на моєму рахунку надійніші, переконаємо її перевести все туди. Вона ж довірлива.
Олена вхопилася за стіну. В вухах дзвеніло. Перед очима промайнуло все — від першої зустрічі до недавнього візиту в агентство, де вона хотіла зробити «сюрприз» — почати продаж своєї квартири, щоб купити дачу. А торт, куплений по дорозі додому, досі стояв у пакеті.
Мати була права. Не продавати. Квартира — її захист.
Олена мовчки пройшла у спальню. Дістала валізу, почала складати речі. За хвилину в дверях з’явився Андрій.
— Олено? Ти вже прийшла? Що ти робиш?
— Що я роблю? — її голос здригався. — Мою квартиру захотіли? Хотіли на тебе оформити, так? А ось фіг вам! І ремонт я робила за свої — у мене всі чеки! І все, що купили, поділимо. Вважай, що подарунок закінчився.
Свекруха, почувши її тон, швидко зникла. Андрій почав крутитися, м’ятися, заперечувати. Але було вже пізно.
І тут Олена згадала все з самого початку.
Коли їй виповнилося двадцять, батьки подарували їй однушку. «Це твоя опора, — казала мати. — Ніколи не продавай її. Нехай у тебе завжди буде куди повернутися». Тоді це здавалося зайвим, але зараз… Кожне слово лунало як пророцтво.
З Андрієм Олена познайомилася через рік після навчання. Закохалася. Почали жити разом. Він наполіг, щоб вона переїхала до нього — «чоловік має вести жінку до свого дому». Олена здала свою квартиру, гроші ділила: частину на спільні витрати, частину — на ощадний рахунок.
Потім — весілля. Гроші від гостей пішли на ремонт у квартирі Андрія. Мати знову хвилювалася — навіщо вкладатися в чужу оселю? Але Олена відмахнулася: «Я ж тут живу».
Потім настав спад. Андрій став холоднішим, дратувався, затримувався. А потім, ніби за чарівним помахом, знову став лагідним, турботливим. Квіти, компліменти. І розмови про дачу — свіже повітря, шашлики, діти. Він м’яко тиснув: «Твоя квартира — однушка. Потім ще купимо, а зараз потрібна дача».
Олена майже погодилася. Хотіла порадувати чоловіка. Навіть зайшла до рієлтора у вихідний і купила торт. Але повернулася додому — і почула все.
Чоловік і його мати вже ділили її майно. Планували, як лишити її з нічим. Як втягнути її гроші в угоду, а потім — розлучення.
Сльоз не було. Лише холод. Холод зради.
Тієї ж ночі Олена зібрала речі і пішла. Батьки підтримали. Мати обняла, нічого не сказала — просто була поруч.
Олена повернулася до своєї однушки. Пройшлася по кімнатці, торкнулася стін, глянула у вікно. Потім сіла на підвіконня і прошепотіла:
— З тобою я точно не розлучуся. Ти — найвірніше, що в мене є. А в цьому світі вірність — на вагу золота.
Адже нікому, крім маминих слів і цих стін, вона вже не вірила.