На кухні пахло печеним м’ясом з картоплею, свічки на столі мерехтіли теплим світлом, а Оксана підправляла скатертину, з трепетом чекаючи на чоловіка. Сьогодні вона особливо старалася — скоро Новий рік, і їй хотілося, щоб вечір вийшов особливим. Але Ігор запізнювався — цілих дві години. Остигло все, навіть її серце трохи замерзло. Та коли він нарешті відчинив двері, вона з радістю кинулася йому назустріч — адже коханий повернувся.
Вони мовчки сіли за стіл. Оксана з очікуванням посміхалася, а Ігор беземоційно водив виделкою по тарілці. Раптом він поклав прилад і, не дивлячись їй у вічі, кинув:
— М’ясо знову жорстке. Та й взагалі… Я йду. У мене інша жінка. І давно. Не кохаю тебе, розумієш? Можливо, і ніколи не кохав. Не знаю, навіщо ми одружилися.
Слова били, як батогом. Оксана не могла вимовити й слова, завмерла з шматком того самого м’яса в роті. Сім років шлюбу — і ось так, за одну вечерю, все перекреслилося.
— А як же я, Ігорю? — прошепотіла вона. — Що мені робити тепер?
— Жити. Ти молода, ще зустрінеш когось. Дітей у нас нема — отже, ніщо не тримає. А Марія, до якої я йду, прекрасна. Старша за мене, з донечкою, яку я люблю, як рідну. Вона називає мене татом. І готує, до речі, краще…
Він говорив це спокійно, наче про плани на відпустку. Квартира, мовляв, нехай залишається їй — він не такий вже й підлець. Машину забере — кредит його. Все чесно. Він навіть додав:
— З наступаючим, Оксан. Нехай у новому році тобі щастить.
З цими словами Ігор пішов, залишивши після себе лише запах улюбленого парфуму — і тишу.
Марія… Дівчинка, яка називає його татом… Боже, як же боляче.
Оксана сіла у крісло і вп’ялилася в одну точку. На підлокітнику лежала його футболка. Та сама, в якій він часто спав. Вона притулила її до обличчя й заплакала. Тихо, болісно, як плачуть, коли руйнується не просто кохання — а ціле життя.
Але ранок приніс рішучість. Футболка полетіла у смітник. Вона витерла сльози, підвелася і прошепотіла: «Годі.