Ольга Іванівна повернулася додому в похмурому настрої.
— Привіт! Будеш вечеряти? — зустрів її чоловік Богдан у приміщенні.
— Ти що, приготував? Ти ж зазвичай на кухні не з’являєшся, — здивовано подивилася вона.
— У тебе ж сьогодні день народження. Вирішив, що в такий день тобі не варто біля плити стояти, — весело відповів Богдан.
Ольга сіла на пуф у коридорі й несподівано розплакалася.
— Олю, що трапилося? — злякався чоловік.
— Вона не привітала… Навіть слова не сказала… — прошепотіла жінка крізь сльози.
— Хто? Про кого ти? — розгубився Богдан. Він не міг зрозуміти, чому дружина розридалася в такий, здавалося б, радісний день.
Зранку настрій у Ольги Іванівни був кволим. Сьогодні їй виповнилося 60. Дома ювілей святкувати не стали — вирішили скромніше. Але на роботі все ж довелося накривати стіл, приймати вітання, слухати тости. Від усієї цієї метушні вона стомилася й мріяла лише повернутися додому, лягти в тиші та побути на самоті.
Ввечері подзвонила сестра.
— Ну що, Олю, вітали сьогодні? — запитала вона.
— Вітали, звісно. На роботі все пройшло нормально. Богдан квіти приніс, путівку в санаторій подарував — влітку поїдемо, — стримано відповіла Ольга.
— Ось і чудово! У нашому віці вже треба себе пестити. А діти? Андрій ще на вахті?
— Так, ще місяць працюватиме. Вранці подзвонив, а ввечері прислав орхідею — гарну, у горщику.
— А невістка? Вона ж поруч живе. Хоч зайшла привітати?
— Навіть не написала… — з гіркотою видохнула Ольга. — Ми з Богданом стільки для них зробили, а вона… Навіть листівку не надіслала.
— Та ну?! — обурилася сестра. — У мене дві невістки, було всяке, але такого не дозволяли. Невже зовсім нічого?
Пізно ввечері, майже о одинадцятій, мобільний Ольги подав сигнал. Повідомлення. У ньому — стандартна картинка з інтернету із написом «З днем народження». Жодного слова від себе. Ні дзвінка. Ні натяку на живу участь. Просто переслане зображення.
— Ось і все її ставлення, — з образами сказала Ольга чоловікові перед сном. — Швидко забула, що живуть у бабусиній квартирі, яку ми віддали без зайвих умов.
— Ну чого ти розпалюєшся? Зараз у молодих таке нормально — картинку переслати, лайкнути й вважати, що привітав, — намагався заспокоїти її Богдан.
— Ні, Богдане. Це ненормально. Це неповага. Ювілей — це не просто дата. Це віха. І така дрібниця багато про що говорить.
Наступного ранку настрій Ольги не покращився. Обида лише зростала. Вона раз за разом перекручувала в голові вчорашнє, згадувала моменти, перебільшувала деталі й доводила себе до сліз. Богдан бачив це, але нічим допомогти не міг. Він навіть подзвонив сину.
— Мама знову незадоволена, — втомлено почав розмову Андрій. — Знову Наталку лає?
— Не лаю. Просто неприємно, коли людина, яка живе за сто метрів, навіть голосом не привітала, — не витримала Ольга і сама взяла трубку. — Скажи своїй дружині: я все пам’ятаю. І цей день — теж.
— Мам, ну може вона втомилася. Вона ж працює, — намагався виправдати дружину Андрій.
— Та годі! — відмахнулася мати. — На таку листівку часу вистачило, а на два слова — ні? Зручно, правда?
Пізніше Андрій все ж поговорив із Наталкою.
— Я зовсім забула… — виправдовувалася вона. — День був жахливий, на роботі аврал, додому приповзла — сил не було. Ось і скинула хоч щось. Думала у вихідні зайти з подарунком.
— Ну тепер пізно, — похмуро відповів чоловік. — Мама образилася. І це надовго.
У суботу Наталка знову не змогла вибратися — завал на роботі, а в неділю вирішила відпочити. Про візит згадала пізно ввечері.
— Ну й добре, — сказала вона чоловікові. — Наступного разу зайдемо. Не кінець світу.
Але Ольга була непохитна.
— Не треба ваших формальних візитів, — холодно сказала вона синові. — Ложка до обіду дорога. Усе. Пізно.
— То ти проти, щоб ми прийшли?
— Проти, — різко відповіла Ольга. — Мені не потрібні ввічливі вітання. Мені потрібна повага. І якщо її немає — не треба робити вигляд.
Наталка, у свою чергу, не бачила у своєму вчинку нічого страшного. Але розуміла: із такою свекрухою треба діяти тонше. Тому на річницю весілля Ольги й Богдана вона наполягла на візиті з подарунком.
— Скажемо, що хотіли привітати разом, ось і не йшла без тебе, — підморгнула вона чоловікові. — Треба якось виправляти ситуацію.
Двері відчинила Ольга.
— Ну, слава богу, згадали, — їдко сказала вона. — Хоч на річницю дісталися.
— Мам, ну годі, — зітхнув Андрій. — Ми не забуваємо. Просто не завжди все за планом.
Наталка посміхалася, допомагала накривати стіл, прибирала посуд, говорила спокійно й доброзичливо. АЧерез місяць вони разом вибирали шпалери для коридору, і Ольга Іванівна навіть не згадувала про минулі образи.