Отак слухай, що сталося…
Ліна мішала борщ на кухні, коли телефон на столі коротко піпнув. Повідомлення було від її найкращої подруги — Олесі. «Приходь у кав’ярню, потрібно поговорити», — сухий текст. Ліна одразу спробувала передзвонити, але та не брала. Щось кольнуло в грудях, але вона вирішила: треба йти. Швидко вимкнула плиту, перевдягнулася, і вже за півгодини йшла між столиками їхньої улюбленої кав’ярні. В кутку сиділа Олеся. А поруч — Віктор. Чоловік Ліни. І їхня поза не залишала місця сумнівам.
— Олесю? Вікторе?! — голос Ліни тремтів, як і руки.
Олеся, навіть не моргнувши, сіла Вікторові на коліна і нахилилася до його обличчя. Віктор спробував підвестися, але Ліна вже розвернулася й вийшла.
Ця сцена стала останньою краплею. До цього були й підозри, і дивні речі, і нічні «затримки» Віктора на роботі. Але те, що в зраді замешана її подруга з дитинства — розбило все. І серце, і довіру.
Вони з Олесею виросли разом у тихому райцентрі. Олеся була сиротою — мама зникла, батька не знала. Її виховувала мовчазна бабуся. Ліна ж була улюбленою донькою в дружній родині. Батьки часто брали Олесю з собою — на пікніки, у кіно, на ярмарки. Та прикипіла до них, як рідна. Усе дитинство — одне «ми»: ми лазили по деревах, ми грали у хатку, ми разом мріяли вирватись у велике місто.
І Ліні це вдалося. Медичний університет, весілля з Віктором — сином заможного бізнесмена, квартира, робота лікарем. Олеся залишилася в райцентрі, продавала взуття. Але коли Ліна запропонувала подрузі переїхати, та, не роздумуючи, погодилася. Віктор навіть сам допоміг знайти їй орендоване житло.
Ліна тоді не знала, що потай вони з Віктором вже спілкувалися. Що він зустрічав її на вокзалі. Що за її спиною почався роман. Все виплило пізніше. Спочатку — дивна відчуженість чоловіка, потім — повідомлення від Олесі з запрошенням у кафе, а далі — сцена, яку не викреслиш з пам’яті.
Через місяць Віктор подала на розлучення. Олеся вселилася в їхню з Ліною квартиру. Ліна, стиснувши зуби, повернулася в рідне місто. Влаштувалася терапевткою у місцеву лікарню, зняла кімнату. Там її і знайшов головний лікар із пропозицією очолити відділення — попередній завідувач йшов на пенсію.
Одного разу під час обходу Ліна зустріла нового пацієнта — поважного чоловіка з добрими очима. Леонід Сергійович. Його обличчя здавалося знайомим, але вона не могла згадати, звідки. Потім, під час розмови, він раптом засміявся:
— А ви не та сама дівчинка, яку я колись піймав, коли вона падала з дерева?
Ліна остолбеніла — спогад спалахнув миттєво. У дитинстві, повертаючись зі школи, вони з Олесею вилізли на старий ясен. Вона зачепилася спідницею, злякалася… А потім — сильні руки підхопили її прямо з гілки. І голос: «Навіщо лізла? Небезпечно ж».
Тепер цей голос знову лунав поруч. І в ньому був спокій, якого вона давно не відчувала.
За пару тижнів Леонід запросив її відсвяткувати виписку. Спочатку вона вагалася, але потім погодилася. А далі — все пішло, як по натхненню. Вони зблизилися, почали часто бачитися. А незабаром — одружилися.
Зараз Ліна живе з Леонідом у великому будинку за містом. У них ростуть близнюки. Її батьки щасливі. А життя нарешті набуло сенсу.
А Олеся? Вона повернулася в райцентр і живе в бабусиній квартирі. Віктор швидко охолов до неї і виставив за двері. Кажуть, тепер вона працює у овочевому кіоску. Сумна й зла. А бумеранг, як відомі, повертається. І дуже болить.