**Забута вітальна листівка**
Марія Іванівна повернулася додому з дуже поганим настроєм.
— Привіт! Будеш вечеряти? — з усмішкою зустрів її чоловік Петро у передпокої.
— Ти що, приготував? Та ти ж зазвичай на кухні тільки чайник шукаєш, — здивовано подивилася вона.
— У тебе ж сьогодні день народження! Я подумав, що в такий день тобі варто відпочивати від плити, — весело відповів Петро.
Марія сіла на пуф у коридорі й раптом нестримно заплакала.
— Марусю, що сталося?! — злякався чоловік.
— Вона не привітала… Навіть слова не сказала… — прошепотіла жінка крізь сльози.
— Хто? Що ти кажеш? — збентежився Петро. Він ніяк не міг зрозуміти, чому дружина розридалася в такий, на його думку, радісний день.
Зранку Марії Іванівні було невесело. Сьогодні їй виповнилося 60. Удома ювілей вирішили не святкувати — скромніше якось. Але на роботі все одно довелося накривати стіл, приймати вітання, слухати тости. Від усієї цілієї метушні вона втомилася й мріяла лише потрапити додому, лягти в тиші та побути наодинці з собою.
Ввечері подзвонила сестра.
— Ну що, Маруся, вітали сьогодні? — запитала вона.
— Вітали, звісно. На роботі все пройшло нормально. Петро квіти приніс, путівку в санаторій дарував — влітку поїдемо, — стримано відповіла Марія.
— От і чудово! У нашому віці вже треба себе тішити. А діти? Олег ще на вахті?
— Так, ще місяць працюватиме. Вранці подзвонив, а увечері прислав орхідею — гарну, у горщику.
— А невістка? Вона ж поруч живе. Хоча б зайшла привітати?
— Навіть не написала… — гірко зітхнула Марія. — Ми з Петром стільки для них зробили, а вона… Навіть листівку не надіслала.
— Та не може бути?! — обурилася сестра. — У мене дві невістки, бувало всяке, але такого не дозволяли. Невже взагалі нічого?
Пізно ввечері, майже об одинадцятій, телефон Марії подав сигнал. Повідомлення. У ньому — стандартна картинка з інтернету із написом «З днем народження». Жодного свого слова. Жодного дзвінка. Жодної ознаки справжньої уваги. Просто переслане зображення.
— Ось і все її ставлення, — з образою сказала Марія чоловікові перед сном. — Швидко забула, що живуть у бабусиній квартирі, яку ми віддали без зайвих питань.
— Та що ти розводишся? Зараз у молодих так прийнято — картинку скинути, лайк поставити й вважати, що привітав, — намагався заспокоїти її Петро.
— Ні, Петре. Це не норма. Це неповага. Ювілей — це не просто дата. Це віха. І така дрібниця багато про що каже.
Наступного ранку настрій Марії не покращився. Образа лише зростала. Вона знову й знову прокручувала в голові вчорашнє, згадувала деталі, перебільшувала їх і накручувала себе до сліз. Петро бачив це, але нічим допомогти не міг. Він навіть подзвонив синові.
— Мама знову незадоволена, — втомлено почав розмову Олег. — Знову Катрю лає?
— Не лаю. Просто прикро, коли людина, яка живе за сто метрів, навіть голосом не привітала, — не витримала Марія й сама взяла трубку. — Скажи своїй дружині: я все пам’ятаю. І цей день — теж.
— Мам, ну може вона втомилася. Вона ж працює, — намагався виправдати дружину Олег.
— Та годі! — відмахнулася мати. — На таку листівку час знайшовся, а на два слова — ні? Зручно, так?
Пізніше Олег все ж поговорив із Катею.
— Я зовсім забула… — виправдовувалася вона. — День був жахливий, на роботі аврал, додому приповзла — сил не було. Ось і скинула хоч щось. Думала у вихідні зайти з подарунком.
— Тепер пізно, — похмуро відповів чоловік. — Мама образилася. І це надовго.
У суботу Катя знову не змогла вибратися — завал на роботі, а в неділю вирішила відпочити. Про візит згадала пізно ввечері.
— Ну й добре, — сказала вона чоловікові. — Наступного разу зайдемо. Не кінець світу.
Але Марія була непохитна.
— Не треба ваших формальних візитів, — холодно сказала вона синові. — Ложка до обіду дорога. Усе. Пізно.
— Тобі не хочеться, щоб ми прийшли?
— Не хочеться, — різко відповіла Марія. — Мені не потрібні шанувальники. Мені потрібна повага. І якщо її немає — не треба робити вигляд.
Катя, у свою чергу, не бачила у своєму вчинку нічого страшного. Але розуміла: з такою свекрухою треба діяти м’якше. Тому до роковин весілля Марії й Петра вона наполОсь і вийшло, що до роковин Катя не просто прийшла, а й принесла торт власного виготовлення, і, хоч Марія Іванівна ще й буркнула щось про “пізно прокинулись”, але смак макової начинки зробив свою справу — сварка розтанула, як той цукор у гарячому чаї.