**Запечена правда: як одна тріска перевернула сім’ю**
Повернувся додому з роботи, стомленим, але задоволеним. З кухні вабив смачний запах. Зазирнув туди, потер руки:
— Ммм, як смачно пахне! Що готуєш, Марічко?
— Вирішила запекти рибу, — спокійно відповіла дружина.
Але перш ніж він встиг запитати, які спеції вона додала, з глибини квартири донісся дивний шум. Я насторожився:
— Це знову сусіди?
— Ні, не сусіди. У дальній кімнаті на тебе чекає сюрприз, — з загадковою посмішкою промовила Марія.
— Який ще сюрприз? — здивувався я.
— Піди, подивись сам.
Повільно пройшов коридором, обережно відчинив двері — і завмер. У кріслі, ніби так і треба, сиділа моя мати — Надія Степанівна.
Раніше вона з’явилася біля дверей без попередження. Марія, подумавши, що це доставка, одразу відчинила.
— Надіє Степанівно, вітаю. Чому не попередили? Адже нас могло не бути вдома…
— Ти працюєш, а вона вдома. Я ще не інвалідка, доберусь сама. Де моя кімната?
— Заходьте поки сюди, потім вирішимо.
— У вас три кімнати, а ти не можеш одразу визначити? І як це він не знав?
— Він і сам не був у курсі. Ви йому не казали?
— А навіщо? Я не в гості. Тепер буду жити у вас.
Марія стрималася, хоча всередині їй було важко. Потрібно було закінчити роботу, і вона попросила свекруху трохи почекати. Та з єхидством оглянулася, кинувши напослідок:
— У холодильнику порожньо…
— Зараз привезуть доставку.
Коли кур’єр приніс пакети, Марія швидко зібрала простий обід: нарізала сиру, ковбасу, хліб, заварила чай.
— Може, хочете каші, сирники?
— Не турбуйся. Якщо що, сама приготую.
Марія кивнула і пішла. За півгодини, коли роботу було здано, вона повернулася на кухню і почула, що свекруха «освоїла» сусідню з ванною кімнату — ту саму, де я проводив ночі за комп’ютером. Вона вже встигла заявити:
— Бардак, бруд, посуд. Він хоча б сам прибирає?
— Він працює, тут відпочиває.
— Працює? Іграшки у нього тут. Ти вдома сидиш, продукти через інтернет замовляєш. А він, бідолаха, і вдень, і вночі мусить горбатися.
Марія мовчки стримувалася. Занадто багато гіркоти накопичилося, але зараз був не час. Вона згадала недавню розмову з матір’ю, коли скаржилася на чоловіка та його захоплення:
— Ну хоча б не гуляє. Грає тихо. — заспокоювала мати.
— А коли діти будуть?
— Не награвся в дитинстві…
І жарт жартом, а правда. Усі гроші, що мати дала на квартиру, я витратив на дорогу техніку. «Дитяча мрія», — сказав тоді. І все ж квартира була записана на Марію, завдяки внеску її батьків.
Після обіду Надія Степанівна заснула у своїй «новій» кімнаті. Я встиг повернутися з роботи, почув хропіння і здивувався:
— Це що, сусіди?
— Ні, твоя мама. Заходь, поговори.
Мати прокинулася якраз вчасно. Без вітань, з ходу:
— Я тепер на пенсії. Планую подорожувати, а між поїздками жити у вас. Квартиру збираюся продати, гроші ж тобі віддала. Значить, у мене тут теж є метри.
— Мам, ти серйозно? Ми цю кімнату хотіли під дитячу. Марія буде проти.
— Тоді повертай мені гроші. Усе по справедливості.
— Я й так щомісяця тобі переказую. У нас сім’я.
— Сім’я? Марія вдома сидить. Ти працюй один. Принесіть документи. Сподіваюся, все оформлено, як треба?
Марія мовчки пішла, повернулася з папкою.
— Ось документи. Квартира записана на мене. Гроші вклали мої батьки.
— А мої?
— Витрачені. На твоєму улюбленому синові. На його «дитинство».
Я встав, провинуто подивився:
— Пробач, мам. Але тоді я так про це мріяв. А тепер — награвся. Більше не хочу.
— Отак! — спалахнула Марія. — А якщо не зупинишся — я подам на розлучення. І поїдеш до мами, до своїх іграшок.
— Маріє, не треба! Я все продам. Обіцяю. Ходімо вечеряти. Сьогодні — без комп’ютера.
За вечерею свекруха мовчала, насупившись.
— Я, значить, тут ніхто? А розраховувала жити, як господиня.
— Ви — мати мого чоловіка. Але у нас — своя сім’я. І я не збираюся робити все, як ви скажете.
— Олежку, ти під каблуком!
— Краще під каблуком коханої дружини, ніж під маминим контролем. Ти все життя вирішувала за мене. А тепер годі. Я виріс.
Надія мовчки встала, взяла сумку:
— Виклич мені таксі. Я поїду. А ти ще мене згадаєш…
Я мовчки провів матір до машини. Повернувшись, сів за стіл:
— Я буду і рибу, і м’ясо. Усе відразу. Я дуже проголодався.
— А щодо ігор — ти справді так думаєш?
— Так. Усе продам. Гроші знадобляться на дітей. Тепер я готовий. А з мамою — як-небудь розберемося. Головне, щоб ти була поруч.
Марія посміхнулася. А всеМарія відчула, як важке каміння звалилося з її серця.