**Щоденниковий запис: Подарунок від доньки**
Зранку Оксана Миколаївна метушилася на кухні: шинкувала салати, варила борщ, ставила у духовку курку з часником, витирала кришталеву вазу для квітів. Двічі збігала до крамниці — повернулася з тортом та повними пакетами, натрапила на сусідку біля під’їзду.
— Що, свято святкуєш, Оксанко? — здивовано запитала Марія Семенівна, стара подруга, що не злазила з лавки біля будинку.
— Ну звісно ж, свято! Катруся приїде, моя донечка! — з сяючими очима відповіла Оксана Миколаївна й, напружившись, потягла пакети вгору сходами.
— Та ну… — буркнула Марія, залишаючись сидіти. — Усе трясеться над тією своєю Катрюхою. А та навіть подзвонити матері не може… Тьху!
Подруга давно ворчала, що Оксана надто вже пестує дорослу доньку. Та не дзвонила тижнями, а матір день-у-день виглядала у вікно.
— Оксан, ну серйозно. Нерви собі псуєш. Нині старі — усім завада. Треба було давно їй місце вказати, а не бігати з тортами.
Але для Оксани Миколаївни це було не так просто. Серце — не вимикач. Катерина — єдина, заради кого вона вранці вставала з ліжка, хоч і розуміла, що у відповідь — дедалі менше тепла.
Коли Катерина таки подзвонила і сухо сказала: «Приїду увечері», — серце в старушки застукало, мов молот. Вона метушилася по хаті, перестилала ліжко, готувала ще одну страву… І ось — дзвінок у двері.
На порозі стояла її доросла донька: висока, худа, холодна, у чорних окулярах і з маленькою собакою на повідку.
— Привіт, мамо, — сказала Катерина, без тени посмішки.
— Привіт, доню! Заходь, умйся, я вже все накрила!
Оксана Миколаївна кинулася на кухню, дзвінко розставляючи страви. Катерина мовчки пройшла за нею, оглядаючись з байдужим виразом.
— Сідай, котлетки, салатик, торт — твій улюблений!
— Мам, я лише на хвилину. Переїжджаю в інше місто. Надовго. Їздити сюди мені дорого й незручно, тож не побачимося, мабуть, ще років п’ять. А це — Ліза. Її мій колишній подарував, не знаю навіщо. Мені її везти незручно. А ти все одно сама, нехай живе у тебе. Їй півтора роки. Не хвилюйся, вона не гавкає.
Оксана Миколаївна завмерла. Торт, котлети, свіжа простирадло, молоко, варення — усе це раптом здалося нікчемним. Вона дивилася на доньку, яка навіть окулярів не зняла.
— Гаразд… — прошепотіла вона.
— Дякую, мам. Люблю тебе. — Катерина чмокнула її у щоку, передала повідець і зникла за дверима.
За кілька хвилин Оксана стояла у коридорі з песиком на руках. Вона ніколи не любила тварин. Зі своїм хворим хребтом, мізерною пенсією та хронічною втомою — що тепер робити з собакою?
— Підем, Лізонько, до Марії… Може, візьме тебе…
Але ледь сусідка відчинила двері, як одразу скрикнула:
— Ти що, з глузду з’їхала, Оксано? Мені ще й собаки твоєї не вистачало! Меблі попсує, бліх наносить!
— Та яка ж вона бліхата… Катрусина ж, вона брезглива… Будь ласка, Маріє, у тебе хоч у селі був досвід з тваринами…
— А в тебе — розум! Я ж казала: не треба до неї чіплятися. А тепер що? Отримала «подаруночок». Віддай кудись — і справу з кінцем.
Пес мовчав, лише дивився на старушку темними очима. В них було все: і страх, і покора, і… знайомий біль.
— Ми з тобою, мабуть, однакові, — прошепотіла Оксана Миколаївна. — Тож нікому не потрібні.
— Роби як знаєш, — буркнула Марія. — Тільки без мене.
З того дня почалися важкі дні. Ліза вимагала вигулу п’ять разів на день. Спина боліла, ноги не слухалися. Але собака ніби розуміла — терпіла, не вила, не гавкала. У дощ — сиділа біля дверей. У спеку — лежала тихо під ліжком. З часом Оксана почала відчувати себе… не такою самотньою.
Навіть коли Марія перестала з нею спілкуватися. Так, дружбі кінець, зате в хаті з’явилася душа.
Минув рік. Останній рік житМинув рік. Останній рік життя Оксани Миколаївни. Серце не витримало. Сусіди знайшли її на кухні, а собака весь цей час не відходила від дверей, не їла, не гавкала.