Коли я народила Олену, мені було двадцять. Зовсім дівчина. Наївна, але шалено закохана в її батька. Він пішов від мене, коли донечці не було й року. Просто зібрав речі та зник. Сказав, що не готовий, що життя тільки починається. Я залишилася сама, без підтримки, без батьків — мама померла рано, а батько нас кинув ще в дитинстві.
Я працювала на двох роботах, жила в комуналці, а донечка часто хворіла. Я носила її по лікарням, стояла в чергах, інколи засинала на лавці в поліклініці. У мене не було часу на себе. Я жила лише нею. Купити сукню — означало не купити Олені ліки. Піти на побачення — означало залишити її з кимось, а я нікому не довіряла.
Олена росла гарною. У школі була відмінницею. Я тягла репетиторів, курси, гуртки. Плакала вночі, коли в неї щось не виходило. Раділа більше за неї, коли вона вступила на бюджет у мед.
А потім усе почало мінятися.
На другому курсі у неї з’явився хлопець — Андрій. Старший за неї на десять років, розлучений, з дитиною. Я була в шоці.
— Оленко, ти впевнена? Він тобі не пара.
— Не лізь у моє життя! Я вже не дитина! — скрикнула вона тоді.
І з кожним місяцем вона все більше віддалялася. Андрія вона ідеалізувала. У нього завжди були «винні інші». Колишня дружина — сволота. Робота — несправедлива. Люди — заздрісні. А я — погана мати, яка все життя її контролювала. Так, саме він це й казав.
Я намагалася мовчати. Але одного дня не витримала — наважилася сказати:
— Він тобою користується. Він давить. Це не любов.
— Ти мені заздриш! У тебе ніколи не було такого чоловіка, ось і злишся!
Мені було боляче.
Через рік вона повідомила: вони одружуються. І вона переїжджає до нього.
Я допомогла їй зібрати речі, купила ковдру, посуд. А коли прощалася, Олена навіть не обійняла мене.
— Не роби вигляд, що тобі важко. Ти ж завжди хотіла, щоб я пішла, — тихо сказала вона.
І пішла.
Після весілля я бачила її рідко. Дзвонила сама. Писала. Але відповіді ставали коротшими. А потім вона заблокувала мій номер.
Я дізналася від знайомої, що Андрій налаштував її остаточно — сказав, що я отруйна, токсична, і все дитинство її зіпсувала. Що через мене вона не вміє жити.
Минуло два роки. Я бачила її випадково в супермаркеті. Вона була з чоловіком. Втомлена, опущені очі, знервована.
— Оленко, доню… — я підійшла.
— Не підходь до мене, — прошепотіла вона. — Ти більше не мама.
І пішла.
Я стояла між рядами з крупами й відчувала, як все моє тіло тремтить. Як усі ці роки — ночі, гарячка, лікарні, сльози, робота, недоїдена їжа — все зникає. Як мене вирвали з її життя, як непотрібний аркуш із зошита.
І я не знаю, чи повернеться вона. Чи згадає, як я сиділа біля її ліжка, коли вона хворіла. Як не їла, щоб їй купити підручник. Як відмовлялася від усього, щоб вона мала майбутнє.
Я знаю лише одне: я її мати. І навіть якщо вона це заперечує — це не змінить правди. І я все одно любитиму. Навіть звідти, де вже не болить.