Щоденник.
Сьогодні я не витримала й сказала їй: «Якби в тебе була хоч крапля совісті — прибрала б хоча б раз за собою посуд». А син звинуватив мене, що руйную його сім’ю.
Мені ледве виповнилося 22, коли чоловік нас покинув. На руках — дворічний син. Олежко. Йому, мабуть, були тягарком родинні обов’язки — треба було працювати, заробляти, думати не лише про себе. А він хотів іншого: легкої долі, розваг, молодших жінок. І пішов. Просто одного дня не повернувся додому. Не важливо, яким він був чоловіком — разом якось легше. А тоді все впало на мої плечі.
Олежко пішов у садочок, а я — на роботу. День за днем. Бувало, поверталася додому ледь жива. Але вдома завжди був порядок, гаряча страва на плиті, дитина — чиста, сита, у випрасуваному. Так мене виховала мама. Тодішнє покоління було зовсім інше.
Не заперечу, Олежка я зіпсувала. У двадцять сім років він навіть картоплі підсмажити не вмів. Усе робила за нього. А потім він одружився. Я навіть зраділа: нехай тепер дружина доглядає. Я ж нарешті займуся собою. Може, знайду підробіток, або просто відпочину після цих нескінченних років. Та не тут-то було.
Олег заявив: «Мамо, ми з Соломією трохи поживемо в тебе, поки не визначимося». Що ж, прийняла. Подумала — молоді, нехай собі живуть. Соломія буде готувати, прибирати, прати, як і належить дружині. Я потерплю. Та вийшло зовсім навпаки.
Соломія виявилася… м’яко кажучи, не господаркою. Не прибирає, не миє, не прає — ні свого, ні Олегового. Навіть чашку за собою не схоче віднести. Три місяці я жила, як у гуртожитку — хіба що чергування біля плити не вводила. Готувала на трьох, прибирала, виносила сміття. А вони? Соломія цілими днями сиділа у телефоні або гуляла з подружками. Олег працював, а вона — нічого не робила.
Коли я поверталася після зміни, бачила справжній хаос. Брудний посуд у мийці, на столі — крихти, на підлозі — волосся. У холодильнику — пусто. Ні борщу, ні юшки, навіть омлету немає. Усе лягало на мене: сходи в магазин, купи продукти, звари, а потім ще й прибери за всіма.
Так минули тижні. Одного разу Соломія зайшла на кухню, коли я мила посуд, і спокійно поставила біля раковини тарілку. Стару, з засохлими шматочками їжі, з мушками. Видно, пролежала у її кімнаті не один день. Я більше не стерпіла.
Сказала: «Соломіє, якщо в тебе є хоч крапля совісті — вимий посуд. Хоч раз. Я не прибиральниця. Я працюю, втомлююся. Ти молода, сильна, доросла жінка. Що тут складного — віднести тарілку й вимити її?»
А знаєте, що вона зробила? Наступного дня вони зняли квартиру й пішли, навіть не попрощавшись. А Олег потім мені сказав: «Ти руйнуєш мою сім’ю. Тобі усе не так. Ти чіпляєшся». Я?! Я, яка годувала їх, прибирала, прала, мовчки терпіла їхнє неробство місяцями?
Більше я не втручаюся. Тепер у моєму домі чисто й тихо. Доглядаю лише за собою. Яке щастя — повертатися додому й не бачити запеклих шматочків на сковорідці. Сьогоднішня молодь не знає, що таке праця. Усе хочуть на блюдечку. А про повагу й зовсім забули.