Ще з Тарасом ми знайомі років п’ятнадцять, але справжніми друзями стали лише кілька років тому — коли обидва майже одночасно розлучилися. У нього другий шлюб розпався з гучними скандалами та хлопанням дверей. У мене — тихіше, але теж не без потрясень. Ми не топили горе в горілці, не жаліли себе — просто крутили педалі набережними, мчали лісовими стежками. Велосипеди, піт і вітер у обличчя. Чоловічу дружбу згуртовує не алкоголь, а жага свободи. Такої, щоб ні перед ким не звітуватись, не пояснюватись, не тягнути за собою мішок чужих очікувань.
Обоє ми різко схудли. Від живота, що колись лоскотав ремінь, не лишилося й сліду. Свобода — вона лікує навіть від зайвих кілограмів. І ось одного теплого липневого вечора їдемо ми з Тарасом через парк. Він раптом відпускає кермо, розкидає руки, запрокидує голову й реве на весь сквер:
— Вільніііість!
Пенсіонерські собачки здригнулися від реву, а він — сміється. Настільки щасливий, що аж заздрити починаєш.
Так ми прожили рік — самотні, задоволені, підтягнуті, ніким не обтяжені. Але одного разу я завітав до Тараса. Привіз новий велосипед — хвалився, хотів показати. Я помацав раму, покрутив кермо, вимазав руки у мастилі й пішов у ванну вмитися. І ось, поки мив долоні, мій погляд впав на рожеву баночку. Крихітну, жіночу, із золотистою кришкою. Крем.
— Тарас! — гукнув я. — Ти що, кремом мажешся?!
Він засміявся, наче його ось-ось спіймають на гарячому.
— Та це Настуніний. Залишила, щоб туди-сюди не возити.
— Настуніний? А хто ще така?
— Ну… Я тобі не розповідав?
Звісно, не розповідав. А даремно.
Виявилося, місяць тому він познайомився з дівчиною. Настя, юристка, робить кар’єру. Приємна, розумна, гарна. Буває у нього, ночує. Залишила крем. Поки що один. Лише один.
— Ну все, — сказав я. — Вторгнення почалося.
— Яке вторгнення?
— Ти ще не зрозумів? Це як у фільмі «Чужі». Спочатку — зародок у тілі. Потім він виростає й пожирає тебе зсередини. Цей крем — той самий зародок.
Тарас відмахнувся. Але я-то знав, про що говорю. Жінки не поспішають. Вони діють витончено. Не вламуються з криком і валізами. Спочатку — баночка. Потім — щітка. Потім — подушка. Вони чекають, поки ти розслабишся. А потім… потім ти навіть не помічаєш, як у ванній повно рожевого, на балконі — коробок, а в серці — тривоги.
Незабаром Тарас запросив мене до себе. Познайомити. Настя виявилася дивно приємною. З сережками-гвоздиками, охайною зачіскою і усмішкою, у яку неможливо не повірити. Вона спекла піцу з ананасами — сумнівний вибір, але смачно.
Я знову зайшов у ванну. Там вже лежали рожева щітка і крем для рук. А сережки спокійно відпочивали у мильниці. Я глянув на себе у дзеркало:
— Все, друже, ти заражений.
Минув ще місяць. Я запропонував Тарасу проїхатися нашим улюбленим маршрутом. Він відмовлявся. Я приїхав особисто витягнути його з дому. Він вийшов у халаті, сонний.
— Серьога, ну ти б хоч подзвонив…
З кімкти голос Насті:
— Тась, хто там?
Він:
— Сергій… насос… привіз…
Я пройшов умитися — і одразу зрозумів: кінець. Чоловіча паста, гоління і лосьйон тіснилися в кутку. Все інше — баночки, флакончики, тюбики, аромати. А на умивальнику — її сережки. Лежать не як гості, а як господарі.
Я пішов у мовчанні.
Через пару тижніІ тепер у моїй ванній стоїть маленька рожева баночка — знак того, що моя воля теж починає здаватися.