Спочатку крем, потім усе інше
З Іваном ми знайомі вже п’ятнадцять років. Але справжніми друзями стали лише кілька років тому — коли обидва майже одночасно розлучилися. У нього другий шлюб розпався з гучними скандалами та хлопанням дверима. У моєму випадку — тихіше, але не без болю. Горілку ми не пили, не потапали у самотності — просто їздили на велосипедах набережними, мчали лісовими стежками. Два колеса, піт і вітер у обличчя. Чоловічу дружбу об’єднує не алкоголь, а прагнення до свободи. Такої, щоб ні перед ким не звітуватися, не пояснюватися, не тягнути за собою валізу чужих очікувань.
Обидва різко схудли. Від живота, що колись чемно нависав над ременем, не лишилося й сліду. Свобода — вона лікує навіть від зайвих кілограмів. І ось одного теплого липневого вечора ми з Іваном їдемо через парк. Він раптом відпускає кермо, розкидає руки, запрокидує голову й кричить на весь сквер:
— Вільно-о-о-ода!
Собаки пенсіонерок верещать, а він хохоче — так щиро, що аж заздрісно.
Так ми прожили рік — самотні, задоволені, стрункі, ніким не обтяжені. Але одного разу я завітав до Івана. Привіз новий велосипед — хвалився, хотів показати. Я торкнувся рами, покрутив кермо, вимазав руки мастилом і пішов до ванної вмитися. І ось, поки мив долоні, мій погляд впав на маленьку рожеву баночку. Жіночу, з золотистою кришечкою. Крем.
— Ваню! — вигукнув я. — Ти чого? Кремом мажешся?!
Він засміявся, ніби його ось-осот спіймають на гарячому.
— То Олежин. Залишила, щоб не возити туди-сюди.
— Олежин? А хто це ще така?
— Ну… Я тобі не розповідав?
Звісно, не розповідав. А даремно.
Виявилося, місяць тому він познайомився з дівчиною. Оля, юристка, будує кар’єру. Приємна, розумна, симпатична. Ночує в нього. Залишила крем. Один. Поки що один.
— Ну все, — сказав я. — Вторгнення почалося.
— Яке вторгнення?
— Ти не зрозумів? Це як у фільмі «Чужий». Спочатку — ембріон у тілі. Потім він виростає і пожирає тебе зсередини. Цей крем — ембріон.
Іван відмахнувся. Але я чув, що був правий. Жінки не поспішають. Вони діють витончено. Не вриваються з валізами й криками. Вони ставлять баночку. Потім щітку. Потім подушку. Вони чекають, поки ти розслабишся. А потім… потім ти навіть не помічаєш, як ванна повна жіночих флаконів, балкон — коробок, а серце — тривогою.
Незабаром Іван запросив мене в гості. Знайомитись. Оля виявилася неймовірно приємною. Зі скромними сережками, охайною зачіскою та усмішкою, що неможливо не повірити. Вона спекла піцу з анІ тепер я дивлюся на цю маленьку рожеву баночку на своїй полиці, і вже знаю — моя черга настала.