Коли доля дає другий шанс
— Чого так рано?.. — здивовано пробурмотів Олег, застібаючи сорочку навиворіт. Та Мар’яна його не слухала. Вона вже стояла у передпокої, стискаючи руки аж до білості в суглобах, і дивилася на червоні туфлі біля дверей. Не просто жіночі — це були туфлі Тетяни, її давньої подруги. Впізнала безпомилково. Занадто часто бачила їх на фото під келихом вина. Але побачити їх у своїй квартирі вона не очікувала.
Все почалося вранці, коли Мар’яні на роботі стало зле. Різкий присмак нудоти, темрява в очах. Спочатку списала на недосип чи стрес. Та колега з кабінету, Олена, нахилившись, прошепотіла:
— Ти вагітна, чи що?
— Та ні, з чого б… — відмахнулася Мар’яна, але всередині їй стало холодно. Вона відчувала — щось не так. За двадцять хвилин вона вже стояла у офісному туалеті з тестом у руках — дві чіткі смужки.
Не пам’ятала, як дійшла до кабінету начальниці. Не пам’ятала, як вийшла з роботи. Пам’ятала лише одне — летіла додому, щоб розповісти про це Олегу. Хотіла побачити його реакцію, обійняти, розплакатися від щастя. Але…
Вона вставила ключ у замок, увійшла, ввімкнула світло. І перше, що побачила — ті червоні туфлі. За кілька секунд почула шепоти зі спальні. Спочатку подумала, що помилилася. Що це якась дурна випадковість. Але, розчинивши двері, побачила свого чоловіка — напівроздягненого, з Тетяною, яка двома руками прикривалася простирадлом.
— Мар’яна?.. Ти чого?.. — бурмотів він, а Тетяна дивилася в підлогу, мовчки.
Далі — наче в тумані. Крики. Сльози. Речі летіли по кімнаті. Потім настала тиша. Він пішов. Пустка. Мар’яна залишилася сама в розбитій квартирі, сиділа на підлозі, обіймаючи живіт, у якому вже билося крихітне життя.
Через кілька днів вона ухвалила рішення. Не хотіла, щоб щось пов’язувало її з Олегом. Не хотіла бути самотньою матір’ю. Батьки далеко, подруга — мінус одна. Зарплати не вистачить навіть на підгузки, не кажучи вже про няню. Тож Мар’яна пішла до приватної клініки.
Вона сиділа під кабінетом лікаря й дивилася у стіну. Було страшно. Не хотіла цієї дитини… і водночас — хотіла, як ніколи.
— Заходьте! — почувся голос із-за дверей.
Вона підвелася й увійшла. Та лише побачивши лікаря — серце їй стиснулося.
— Андрію?! Це ти?!
Це був її однокласник, перше кохання. Хлопець, якого вона ніколи не забувала. Його поцілунок у щоку на випускному — досі залишався найніжнішим спогадом.
— Мар’яно?! Невже це ти?! — Андрій піднявся, обійняв її тепло, як давню подругу.
Розмовляли хвилин десять, немов і не було двадцяти років розлуки. Коли емоції трохи вщухли, Андрій запитав:
— Але ти ж на прийомі. Що трапилося?
Мар’яна, трохи зніяковіла, розповіла всю правду — про зраду, вагітність, про рішення, яке прийняла.
— І ти справді хочеш позбутися дитини? — тихо запитав Андрій.
— Так… Боюся. Не впораюся сама…